Розділ 14. Сумніви сердець

У своїй кімнаті Еліза стояла біля валізи, яка швидко наповнювалася її скромними речами. Кожна складена сукня, кожна книжка чи листівка від Аделіни різали її серце. Сльози котилися щоками, але вона не витирала їх.

— Як я могла повірити в казку… — прошепотіла вона, обхопивши обличчя руками. — Я ж знала, що моє місце тут — лише поруч із принцесою, не з ним…

На тумбочці лежала синя бальна сукня. Вона простягнула руку й торкнулася тканини, і в голові відразу ожив той вальс, його очі, його голос: «Моє серце обрало вас…»
Від цього спогаду біль став нестерпним.

У своїх покоях Крістіан сидів біля каміна, втупившись у вогонь. Його келих з вином залишався повним. Він не міг знайти слів навіть для самого себе.

— Ти король, — говорив він сам собі. — Ти мусиш думати про честь, про народ… про майбутнє трону. Не про неї.

Але образ Елізи в синій сукні стояв перед очима, як жива. Її щирий сміх, ніжність до Аделіни, її погляд, повний довіри…
Його пальці стиснулися так, що келих тріснув.

А що як вона справді невинна? — голос у серці був голосніший за думки розуму. — А що як ти сам відштовхуєш єдину жінку, яка здатна зробити тебе щасливим?

Крістіан піднявся й різко пройшовся кімнатою. У голові гуло. Він згадав крик доньки: «Вона тебе кохає!» — і відчув, як у грудях щось стискається.

— Якщо я помиляюся… я втрачу не лише її, — прошепотів він у порожнечу. — Я зраджу самого себе.

Тієї ж миті у двері його покоїв постукала Аделіна. Її очі були червоні від сліз.
— Тату… якщо ти відпустиш Елізу, я ніколи тобі цього не пробачу.

Крістіан сів на коліна перед донькою й обійняв її, але слова застрягли в горлі. Він уперше не мав відповіді.

А в іншій частині палацу Еліза тихо закрила валізу, відчуваючи, що її казка добігає кінця.