Розділ 13. Злам довіри

У залі панувала напружена тиша. Еліза стояла бліда, мов сніг, Аделіна стискала її руку, а Крістіан дивився на них так, ніби світ почав валитися.

— Ваша Величносте… — почала Еліза, але слова застрягли в горлі. — Це не те, чим здається.

Крістіан підняв руку, змусивши її замовкнути. Його погляд був холодним, хоч у ньому ще жевріло полум’я почуттів.
— Я довіряв вам, — промовив він тихо, але так, що ці слова різали, як ніж. — І тепер бачу, що, можливо, був надто наївний.

— Вона ні в чому не винна! — вигукнула Аделіна, очі якої блищали від сліз. — Це пастка!

Та голос маленької принцеси потонув у перешіптуваннях придворних. Вікторія стояла збоку з удаваним співчуттям, притуливши руку до серця.

— Може, Еліза просто… загубилася у своїх почуттях, — мовила вона, вдало зображуючи співчуття. — Таке часто трапляється з тими, хто не розуміє життя при дворі.

Еліза відчула, як її серце розбивається. Вона знала, що Крістіан бачить у ній лише мовчазну тінь, бо сумнів уже затьмарив його розум.

— Прошу, — тихо прошепотіла вона, — довіртеся своєму серцю, а не чуткам…

Але Крістіан відвернувся.
— Відведіть принцесу у її покої, — наказав він охоронцям, не дивлячись ні на доньку, ні на Елізу. — І нехай панна Еліза… деякий час залишиться поза обов’язками при дворі.

Ці слова впали, мов крижаний дощ. Еліза відчула, що ґрунт вислизає з-під ніг.

Коли її вели коридором, Аделіна вирвалася й кинулася до батька:
— Тату, ти помиляєшся! Вона тебе кохає!

Але Крістіан не озирнувся. Його кроки луною відбивалися у холодних стінах палацу, і кожен з них різав серце Елізи.