Розділ 5. Перші промінці довіри

Минуло кілька днів, відколи Еліза з’явилася у палаці. І хоч принцеса Аделіна ще намагалася демонструвати свій характер, щось у ній поступово змінювалося.

Одного вечора, коли за вікном падав сніг, Еліза знайшла дівчинку в бібліотеці. Аделіна сиділа біля вікна з книжкою в руках, але, здавалось, не читала, а задумливо дивилася на мерехтливі вогні в саду.

— Принцесо, — тихо промовила Еліза, — ви сьогодні така задумлива.

Аделіна зітхнула.
— Я просто… часто бачу інших дітей з їхніми мамами й татами. А в мене… тільки тато. Він хороший, але завжди зайнятий. Іноді я думаю, що йому було б легше, якби в мене була мама.

Еліза відчула, як щось стислося в грудях. Вона ніжно обійняла дівчинку за плечі.
— Твій тато дуже тебе любить. І знаєш, навіть якщо мами поруч немає, це не означає, що ти одна. У тебе є він. І… якщо дозволиш, у тебе буду й я.

Аделіна підняла на неї очі й, уперше не криючись, міцно обійняла.
— Добре, — прошепотіла вона. — Але це наш секрет.

У цей момент у дверях тихо з’явився король Крістіан. Він стояв непомітно, спостерігаючи за сценою, яку бачив уперше: його донька, що обіймає когось по-справжньому щиро.

Погляд короля зупинився на Елізі. У його очах промайнула вдячність, але й щось більше — ніжність, яку він давно не дозволяв собі відчувати.

Коли він увійшов у кімнату, Аделіна швидко відпустила няню й почала робити вигляд, що просто читає книжку. Але Крістіан бачив усе. І, звертаючись до Елізи, сказав м’яко:
— Дякую.

Еліза лише кивнула, а в її серці вперше зародилося тривожне тепло, якого вона не очікувала — тепло, яке могло стати початком чогось великого.