Розділ 3. Маленькі капризи принцеси

Наступного ранку Еліза прокинулася в своїй новій кімнаті, що виходила вікнами на засніжені сади. Дзвінкі голоси служниць, які прикрашали коридори до Різдва, наповнювали замок святковим настроєм.

Еліза зітхнула, пригладжуючи волосся: “Сьогодні я маю знайти спільну мову з принцесою. Усе починається з довіри.”

Але коли вона зайшла до покоїв Аделіни, її зустрів справжній хаос. Сукні були розкидані по підлозі, а маленька принцеса сиділа посеред кімнати з короною набік і гордовито тримала в руках ляльку.

— Доброго ранку, Ваша Високосте, — лагідно привіталася Еліза. — Як ви почуваєтеся сьогодні?

— Погано, — відрізала Аделіна. — Я не хочу ні снідати, ні вчитися. І взагалі… я не хочу няню!

Еліза присіла навпроти дівчинки, спокійно відповідаючи:
— Тоді, можливо, ми можемо хоча б прогулятися в саду? Там такий гарний сніг…

Аделіна примружила очі.
— Тільки якщо ви дозволите мені кидати сніжки у вас.

Еліза ледь не засміялася, але стрималася й урочисто кивнула:
— Гаразд. Але тоді й ви мусите бути готові, що я кидатиму їх у відповідь.

Уперше на личку принцеси промайнула хитра усмішка. Вона швидко підвелася й побігла до дверей.

І вже за кілька хвилин Еліза опинилася на засніженому подвір’ї, де Аделіна з радісним сміхом кидала в неї сніжки. Їхній сміх лунав над садом, і навіть охоронці біля воріт не могли стримати усмішок.

Король Крістіан, що спостерігав із вікна свого кабінету, затримав погляд на цій сцені. Його донька давно не сміялася так щиро. А поруч із нею була жінка, котра, здається, принесла в їхній дім справжню магію Різдва.