Сніг тихо падав на вулиці маленького містечка, вкриваючи дахи будинків пухнастою ковдрою. Різдвяні вогники світилися у вікнах крамниць, а аромат кориці та ванілі линув із пекарень, нагадуючи кожному, що свято зовсім близько.
Еліза стояла біля каміна у маленькому будинку своєї тітки, з якою жила після смерті батьків, і мріяла лише про одне — знайти роботу. Вона завжди любила дітей, мала лагідну вдачу, але доля не поспішала дарувати їй шанс.
І ось того зимового вечора сталося диво: до дому постукали. На порозі стояв високий чоловік у довгому чорному пальті. Його обличчя здавалося суворим, а манери — бездоганними.
— Ви — панна Еліза? — запитав він глибоким голосом.
— Так, — трохи розгублено відповіла вона.
— Я — посланець королівського двору. Його Величність король Крістіан шукає няню для своєї доньки, принцеси Аделіни. Ваші рекомендації справили велике враження. Якщо ви погодитеся, завтра ж вирушите до палацу.
Еліза ледь не впустила чашку з рук. Вона? У королівському палаці? Це здавалося казкою.
Її серце закалатало від хвилювання. Але всередині вона відчула, що має погодитися. Бо, можливо, саме там, за стінами старовинного замку, на неї чекало щось більше, ніж просто робота.