Глава 2. Кордони, дрова й угода двох ідіотів

Клара прокинулася від запаху кави й тихого гулу телевізора. Вона натягнула светр з оленем у навушниках, шкарпетки з ялинками й обережно відчинила двері.

Еліас стояв біля вікна, тримаючи чашку обома руками. На екрані без звуку йшла стрічка новин: уся земля Зальцбург — червона.

Дикторка чітко артикулювала: «Дороги закриті мінімум до двадцять шостого грудня».

Еліас тихо, але дуже виразно вимовив:

— Verdammte Scheiße…

Підлога скрипнула. Він обернувся.

— Доброго ранку, — прошепотіла Клара.

— Доброго, — відповів він так само.

Клара підійшла до вікна. Сніг лежав вище підвіконня. Вчорашні сліди від таксі зникли без сліду.

Вона мовчки пішла до вхідних дверей, потягнула. Двері відчинилися на кілька сантиметрів і вдарилися об білу стіну. Холодне повітря ввірвалося всередину. Клара зачинила й повернулася.

— Ну що, джентльмене? Їдеш?

Еліас поставив чашку на підвіконня й потер скроні.

— Виглядає, що ні.

Вони постояли мовчки. Потім він різко пішов на кухню й повернувся з рулоном яскраво-синього малярного скотчу.

Клара склала руки на грудях.

— Ти що збираєшся робити?

— Збираюся розділити простір, — відповів він спокійно й відірвав перший шматок.

Він ходив по будинку мовчки й педантично: рівна лінія по центру кухонного столу, по дивану, вертикальна смуга по холодильнику, навіть по камінній полиці. Коли закінчив, шале виглядало так, ніби його готували до судового поділу майна.

Еліас повернувся до неї.

— Правила.

Повна тиша.

Не говорити зі мною без крайньої потреби.

Не брати мою їжу.

Не перетинати лінію.

Клара подивилася на нього, потім на скотч, потім знову на нього.

— Окей. Тоді в мене теж є правила.

Вона взяла чистий аркуш із блокнота, маркер і швидко написала великими, чіткими літерами:

Ти щодня рубаєш дрова й розпалюєш камін.

Не смієшся з моїх різдвяних светрів.

Не перетинаєш мою половину.

Потім підійшла до холодильника й приклеїла аркуш прямо над його синьою лінією.

Еліас прочитав уголос, ніби перевіряв, чи правильно зрозумів:

— Дрова? Я в житті сокиру в руках не тримав.

— А я хочу, щоб у будинку пахло справжніми дровами й тріскотіло, як у казці. Це надихає, — відповіла Клара й простягнула долоню. — По руках?

Він подивився на її руку. Потім на рулон скотчу. Потім знову на неї.

Кутиком губ ледь помітно смикнула посмішка.

— Дрова, значить… — тихо повторив він. — Угода.

Він потиснув їй долоню — міцно, тепло, на мить довше, ніж потрібно.

— Угода, — повторила вона.

Вони одночасно відпустили руки й відступили кожен на свою половину невидимого, але вже дуже чіткого кордону.

*Verdammte Scheiße… - Чорт забирай…