Глава 1. Два ключі, одне шале і купа ніяковості

17 грудня, пізній вечір

Сніг падав так густо, що фари таксі ледь пробивали білу завісу. Клара вискочила з машини, вхопила свій рожевий чемодан і одразу ж загрузла по щиколотку. Водій тільки посміхнувся, махнув рукою і поїхав, залишивши її саму посеред заметілі.

Вона потягнула чемодан до дверей шале, дістала телефон, відкрила лист із кодом від замка… і в ту саму секунду двері різко відчинилися зсередини.

У дверях стояв високий чоловік у чорній куртці, з вологим волоссям і виразом обличчя «я щойно побачив привида».

— Це моє шале, — сказав він німецькою, але швидко перейшов на англійську, коли побачив її розгублений погляд.

— Ні, моє, — Клара підняла телефон. — Дивись. Підтвердження. 17–26 грудня. Клара Вестерґрен.

Він нахилився, глянув на екран, потім дістав свій телефон і показав їй абсолютно ідентичне повідомлення, тільки з його ім’ям: Еліас Гофман.

Вони стояли й мовчки дивилися один на одного. Секунд п’ять. Десять.

— Ну це вже просто смішно, — нарешті видихнула Клара.

— Це точно не смішно, — відповів він. — Я спеціально вибрав найвіддаленіше шале в радіусі ста кілометрів, щоб ні душі.

— А я спеціально вибрала його, щоб закінчити книжку й ніхто не заважав.

Вони знову помовчали.

— Я можу поїхати в готель у Зальцбурзі, — сказав Еліас.

— Зараз? О півночі? У таку заметіль?

Він глянув за її плече. Сніг уже закривав сліди від таксі.

— Слухай… тут дві спальні, так? — він потер перенісся. — Я можу залишитися на одну ніч, а завтра зранку зникну, як джентльмен. Обіцяю. Ти навіть не помітиш, що я був.

Клара прикусила губу. Їй дуже хотілося сказати «ні», але совість підказувала, що викидати людину в таку погоду — це вже занадто.

— Гаразд. Одна ніч. Але я попереджаю: я пишу дитячу книжку, мені потрібна тиша. Повна. Космічна.

Еліас ледь помітно посміхнувся.

— Тишу я тобі організую. Я сюди саме за нею приїхав. Від людей. Від роботи. Від усього.

Він посторонився, пропускаючи її з чемоданом.

Клара зайшла, одразу вдарилася об низьку балку і тихо вилаялася шведською.

— Обережно, тут низькі стелі, — сказав Еліас, стримуючи посмішку. — Я вже двічі вдарився.

Вона зняла куртку. Під нею був светр з оленем у навушниках і з написом «Reindeer DJ».

Еліас подивився на светр, потім на неї.

— Ти серйозно?

— Це мій робочий одяг, — гордо відповіла Клара. — Натхнення.

— Ясно, — він кивнув. — Тоді я точно завтра поїду. Бо з таким натхненням я не впораюсь.

Клара показала язика, але одразу ж почервоніла — зрозуміла, що це було по-дитячому.

Вони ніяково постояли посеред вітальні.

— То… я праворуч моя кімната, — сказала вона.

— А ліворуч моя, — відповів він.

— Ідеально.

— Абсолютно.

Вони одночасно зробили крок до сходів і ледь не зіткнулися.

— Після тебе, — буркнув Еліас.

— Ні, після тебе, — буркнула Клара.

Врешті він пішов першим. Вона за ним, тягнучи чемодан, який грюкав по кожній сходинці.

На другому поверсі вони зупинилися біля своїх дверей.

— Доброї ночі, — сказала Клара.

— Доброї, — відповів Еліас.

Вона зайшла до своєї кімнати, зачинила двері, притулилася до них спиною і видихнула.

Потім дістала з чемодана плюшевого зайця в шарфі, поставила його на подушку і прошепотіла:

— Не переживай, Зайчику. Завтра він поїде. І ми будемо самі.

Вона не знала, що стіна між кімнатами тонка, як картон.

На іншому боці Еліас зняв куртку, ліг на ліжко і почув усе до останнього слова.

Він тихо хмикнув, потер обличчя долонею і промовив у порожнечу:

— От тільки цього мені бракувало. Дівчина з оленем-DJ і плюшевим зайцем.

Потім вимкнув світло і спробував заснути під звук заметілі, що гуділа за вікном.

Клара тим часом увімкнула маленьку лампу, розклала блокноти й олівці, сіла на ліжко й тихо сказала сама собі:

— Одна ніч. Просто одна ніч. Завтра він поїде.

І повторила це ще разів десять, ніби заклинання.

За стіною Еліас почув і це теж.

Він посміхнувся в темряву й подумав: «Цікаво, скільки разів вона це ще скаже до ранку?»