XXXVI Таємна зустріч в лікарні

Годинник на башті пробив пів на сьому. Дзвін старовинного дзвона ліниво пройшовся засипаними снігом вулицями та каналами міста. Кількома надривними гудками йому відповів паровоз, що покидав місто.
Пан Бум часто дихав на змерзлі пальці й, щоб розігнати кров, стукав важкими чоботами об ворота лікарні. З кожним новим ударом із перекладин і гострих прутів воріт на нього сипався сніг.
Вони стояли біля бокових воріт міської лікарні. Сільвія дивилася крізь ґрати на багатих чоловіків, які зібралися біля головного входу та про щось жваво сперечалися.

— Ще трохи, і в мене пальці відваляться, — пробурчав пан Бум, звертаючись до Сільвії. — Ми тут уже пів години стоїмо, і чому ми взагалі вирішили, що він тут? Через якихось обірванців, які могли й збрехати для сміху! — Пан Бум сердито вдарив по огорожі, за що отримав нову порцію снігу на капелюх і пальто. — Як знаєте, але ще кілька хвилин — і я йду.
— Ваша правда, — сказала Сільвія.
— Моя правда? — здивувався пан Бум. — У мене відмерзли вуха, від холоду помутніло в голові, чи наша безгрішна й неперевершена пророчиця раптом визнає мою правоту?
— Ви маєте рацію в тому, що нам тут зовсім нема чого стояти, — вона поправила волосся. — Треба було вже давно так зробити.
— Як зробити? — спитав збитий із пантелику пан Бум. — Повернутися до заїжджого двору?
— Ні, увійти до лікарні й знайти його.
— Ось як? — пан Бум поглянув крізь ґрати на головний вхід.
Чоловіки перервали свою розмову й один за одним увійшли до лікарні. За хвилину на вулицю вийшов молодий чоловік. На ньому не було ні пальта, ні циліндра.
— Це він, — прошепотіла Сільвія й вказала пальцем на молодого лікаря.
— Теж мені франт, — пробурчав пан Бум. — У мене є план. Ми зачекаємо, поки він сяде у свій екіпаж...
— Ні, — Сільвія перебила його й похитала головою. — Треба подумати.
Юнак спустився на кілька сходинок униз. Він подивився на нічне небо й глибоко вдихнув. Від його дихання вгору піднялася прозора хмарка пари й миттєво розтанула.
— Вийшов подихати повітрям? — спитав пан Бум.
— Так, — Сільвія продовжувала стежити за ним. — У них там якийсь захід. Зібрання або, можливо, лекція. Він ще не скоро вийде з лікарні.
— Тоді підемо за ним, — пан Бум плюнув на руки й поправив бакенбарди. — Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє був запрошений на світський вечір. А вже на лекцію тим більше.
Він відкрив ворота й увійшов на подвір'я лікарні.
— Без дурниць, пане Бум, — Сільвія закуталася в шаль, що тепер закривала її обличчя, і пішла слідом за товстуном.

«Чортова дюжина», як жартома називали лікарню містяни, була старою триповерховою будівлею з брудно-червоного цегли. Свою назву вона отримала через дванадцять сходинок, що піднімалися до головного входу. По обидва боки від дверей тьмяно жевріли два ліхтарі.
Уночі «Чортова дюжина» змінювалася і як ніколи виправдовувала свою назву. Вікна були чорними, і лише зрідка в якомусь із них могла промайнути запалена лампа або свічка. Її ліхтарі здавалися палаючими диявольським вогнем очима, а сходи й двері — широко розкритою пащею, готовою проковтнути кожного, хто наважиться підійти надто близько.
Головним входом зазвичай користувалися лікарі й важливі відвідувачі лікарні, тоді як бокові двері воліли всі схильні до забобонів містяни.
На першому поверсі лівого крила розміщувалися ліжка із звичайними хворими. Другий і третій поверхи займали персони з відповідним статусом і репутацією в місті. У правому крилі знаходилися лекційні й хірургічні зали, де шановні викладачі намагалися виліпити зі своїх студентів щось схоже на гарних лікарів.
От і зараз у всіх вікнах головного лекційного залу, як ознака жвавої дискусії, яскраво горіло світло й миготіли тіні.

— Зайдемо через боковий вхід? — спитав пан Бум, розглядаючи вікна, він зупинився й додав: — Так нам доведеться пройти всю цю кляту лікарню.
— Є інший план? — спитала Сільвія й попрямувала до бокових дверей.
— А як же, — пан Бум поправив рукави свого величезного пальта й обтрусив із плечей сніг. — Ми зайдемо через головний вхід.
— А чи не надто це зухвало? — Сільвія розвернулася й підійшла до нього впритул. — Хочеш, щоб нас знайшли ще на сходах?
— Я ж не вчу вас займатися вашими фокусами. От і ви не вчіть мене займатися моїми. У мене в цій справі досвіду більше, ніж у вас.
Пан Бум хмикнув. Він був задоволений. Перемога в суперечці з Сільвією хоч ненадовго, але підняла йому настрій. Він швидко оглянув вікна лікарні та вслід за Сільвією піднявся до дверей.
— Як ви думаєте, — запитала провидиця, кивнувши головою в бік правого крила, — що вони там обговорюють?
— Судячи з мого досвіду, — пан Бум скривився, його гарний настрій розчинився в морозному повітрі, як клуби пари від дихання, — нічого доброго.
— Чому? — Сільвія подивилася на нього.
— Як каже Тітка Марі, — він подихав на пальці, — тримайся подалі від розумників. Ніколи не знаєш, що у них у голові.
Сільвія не відповіла. Вона не стала чекати товстуна і, щойно піднялася сходами, спробувала відчинити двері.
— Вони зачинили її.
— Дайте-но, — пан Бум подолав останню сходинку, — тільки віддихаюся.
— Двері зачинені, — Сільвія знову штовхнула їх.
— Цього не може бути, двері лікарні мають завжди бути відчинені для стражденних.
Пан Бум спочатку штовхнув двері, потім потягнув на себе і знову штовхнув.
— І справді зачинено, — підсумував товстун.
Він оглянувся, чи нема когось позаду, і кілька разів ударив двері чоботом.
— Що ви робите? — запитала Сільвія.
— Роблю вигляд, що нас тут чекають, — буркнув пан Бум і знову вдарив двері.
— Та припиніть уже, — Сільвія відійшла від дверей до сходів.
У дверях почувся скрегіт замка, і вони трохи відчинилися.
— Перепрошую, але якщо вам потрібна допомога, йдіть до бокових дверей, — почувся невпевнений голос.
— Постривайте! — швидко промовила Сільвія. Пан Бум просунув за поріг свій важкий чобіт, не даючи дверям зачинитися.
— Матвію, — Сільвія підійшла впритул до дверей, — це ти, так?
Двері відчинилися, і на порозі з’явився збентежений молодий чоловік років двадцяти шести. Він був одягнений у чорний фрак.
— Пані Сільвіє! Що ви тут робите?
— Матвію, впусти нас, — вона усміхнулася йому, — тут дуже холодно.
— Я не повинен, — він почервонів ще більше, — мій батько…
— З дороги, хлопче, — проричав пан Бум і безцеремонно відштовхнув його, — ще трохи, і я собі зад відморожу.
— Не хвилюйся, — Сільвія зайшла й зачинила за собою двері, — у тебе не буде неприємностей, я обіцяю.
— Не говоритимемо тут, — Матвій зачинив двері й витягнув ключ, — ходімо за мною. Сховаємося в якійсь палаті.
— А нам що? Є кого боятися? — запитав пан Бум і зупинився біля дверей.
— Прошу вас, ідіть за мною, — юнак благально подивився на Сільвію.
— Чого ви чекаєте? — запитала вона товстуна. — У нас немає часу на дурниці.
— На дурниці час завжди знайдеться, — пан Бум насунув на брови капелюх.
Він підійшов до неї й пошепки сказав:
— Звідки нам знати, може, ваш юний друг приведе нас просто в лапи до самі знаєте кого.
— Йому можна довіряти, — відповіла вона пошепки.
— А я нікому не довіряю, — пан Бум піджав нижню губу.
Згори на сходах почулися кроки й з’явилися довгі тіні.
— Матвію, все гаразд?
— От чорт, — прошипів пан Бум.
— Швидше сюди, — юнак вказав їм на темний коридор, — сховайтеся в третій палаті!
— Ходімо! — Сільвія схопила товстуна за руку, і вони зникли в темряві коридору.
— Так, — почувся голос юнака, — усе гаразд. Це був поліцейський, я сказав, що все спокійно.
— Ходімо швидше, а то пропустиш усе найцікавіше, — на сходах з’явився молодий лікар у білому халаті. Він сперся на перила й сказав: — Старі так рознервувалися, що от-от когось удар вистачить.
— Так, — Матвій видав короткий смішок, — тільки перевірю бокові двері.
Лікар відштовхнувся від перил і зник за поворотом сходів.
Матвій зробив кілька невпевнених кроків і, переконавшись, що нагорі нікого немає, рушив коридором до палати.
— Не бійтеся, — прошепотів він, — це я, Матвій.
У палаті було темно, і лише трохи світла проникало через велике вікно, через що Сільвія та пан Бум здавалися привидами.
— Що відбувається? — запитала Сільвія, коли він увійшов до палати.
— Нічого, — швидко відповів юнак, — у нас зібрання.
— Хлопчику, невже ти пішов слідами свого батька? — Сільвія зітхнула й погладила його по щоці.
— Ні, — невпевнено відповів той, — я просто… він просто попросив мене бути присутнім, але я ні в чому не беру участі. До того ж вони просто розмовляють.
— Це зараз вони просто розмовляють, — Сільвія поправила його метелик і комір фрака, — а ти ж знаєш, до чого інколи призводять такі розмови.
— А що ви тут робите? — запитав він.
— Нам треба дещо владнати, — швидко відповіла Сільвія.
— Зрозуміло, — юнак подивився на пана Бума, який безцеремонно сів на ліжко й витирав подушкою спітніле чоло.
— Зібрання відбувається в другій лекційній залі, — Матвій відійшов до дверей, — тож будьте обережні. Виходьте через підвал, там двері відчиняються тільки зсередини, навряд чи ви когось зустрінете.
Щойно він збирався відчинити двері, Сільвія сказала:
— Дякую, Матвію.
— До побачення, — він кивнув і вийшов за двері.
Сільвія підійшла до дверей і, затамувавши подих, прислухалася.
— Ну? Він пішов? — нетерпляче спитав пан Бум.
— Він пройшов коридор, — тихо сказала Сільвія. — А зараз перевіряє, чи зачинив за нами двері.
Пан Бум невдоволено хмикнув.
Сільвія почула, як затихають кроки, і сказала:
— Він піднімається сходами.
— Ну, значить все? Можна йти? — тихо спитав пан Бум.
— Тихо, — прошепотіла вона, — не заважай мені.
Вона знову прислухалася, у коридорі та на сходах було тихо. Лише ледве чутний свист вітру за вікном і шурхіт сніжинок.
Біля лікарні затріщала карета, почувся удар батога, і рівномірний цокіт копит перейшов у легкий галоп.
— Про що це він говорив? — спитав пан Бум. — Які ще збори? Збори через нашого франта з блакитними вогниками?
— Збори найшанованіших і найвпливовіших жителів міста, місцевих лікарів та з сусідніх міст, навіть зі столиці, звісно, — повільно відповіла вона.
— А мене не запросили, — пан Бум хмикнув і сплюнув на підлогу.
— Час, — Сільвія відчинила двері й виглянула в коридор, — нам треба пройти до другої лекційної зали.
— Чудова ідея, — пан Бум зітхнув, підвівся з ліжка, і те тихо заскрипіло. — І все-таки можна мені дещо запропонувати?
— Ще саме? — вона прикрила двері.
— Забратися звідси до біса, — повільно вимовив пан Бум. — Як на мене, то тут забагато людей, ризик завеликий.
— Ми підемо далі, — Сільвія суворо поглянула на нього, — і розшукаємо того, кому ви продавали з паном Алом тіла і допитаємо його.
— Звідки така впечненість, що він все розкаже?
Сільвія не відповіла, вона відчинила двері й виглянула в коридор. Через слабке мерехтіння ламп він здавався туманним і нескінченно довгим. Прогулянка таким коридором точно не віщувала їм нічого доброго.
— Ще одна маленька пропозиція? — тихо промовив пан Бум.
— Ну що ще? — зло запитала вона.
— Чому б нам просто не зачекати його, скажімо, біля карети? — пан Бум зняв капелюха й повільно, відпрацьованими рухами, перебрав його пальцями. — Навіщо нам самим кудись іти?
— Це ж був твій план.
— Я просто сподівався, що біля дверей ви передумаєте, і ми повернемося назад... і до того ж я дуже змерз, — він зам’явся.
— Так я й думала, — вона ткнула його вказівним пальцем і сказала: — Ми підслухаємо, про що говорять на зборах. Особисто я хочу знати, що відбувається в місті і чим це може загрожувати мені та моїй онуці.
— Чудовий план, — товстун усміхнувся, — це все, що я хотів уточнити.
Він обережно обійшов її й вийшов у коридор. За секунду його голова з’явилася в дверях, і він запитав:
— Ну що? Йдемо? Друга лекційна зала, якщо я правильно пам’ятаю?
— Тільки не кажи мені, що ти знаєш, як туди пробратися, — вона вийшла з палати й повільно попрямувала до сходів.
— Ні, — пан Бум наздогнав її, — але ж не обов’язково йти саме туди. Ми маємо знайти таке місце, звідки нам буде все добре видно й чутно.
Вони йшли коридором і намагалися шуміти якомога менше, але пан Бум то й діло оступався й лаявся.
— І де ж це? — Сільвія зупинилася біля сходів і подивилася вгору.
— Скажімо, — товстун почухав підборіддя й примружився, — скажімо, горище? Там завжди повно дірок, як у даху, так і в підлозі, тож ми все побачимо й почуємо.
— Гаразд, пане Бум, але нам потрібні інші сходи.
— Туди, — товстун вказав у кінець коридору, — там ми піднімемося нагору.
— Гаразд, — Сільвія жестом запросила його пройти першим, — тільки після вас, пане Бум.у.
Пан Бум із досадою подивився на двері й повільно рушив коридором. Інтуїція підказувала йому, що жарти закінчилися. Він ступав обережно, щоб не шуміти. Слідом за ним ішла Сільвія.
– Чим вони займаються на своїх зборах? – тихо запитав пан Бум.
– Нічим особливим, – Сільвія зрівнялася з ним, – п’ють, грають у карти на гроші.
– Сьогодні їм не до карт, – задумливо сказав товстун.
Вони зупинилися біля сходів і прислухалися, чи немає когось нагорі. Навколо було тихо, незвично тихо, як для міської лікарні.
– Ходімо, – Сільвія стала на сходинку й повільно почала підніматися, – не можна гаяти час.
Пан Бум подивився вглиб коридору, дістав хустинку й, витерши піт із чола, пішов слідом.
– Куди всі поділися? – запитала Сільвія. Вона виглянула в коридор другого поверху, де також було порожньо й тихо.
– Хіба це важливо? – пан Бум пройшов повз неї й почав підніматися на третій поверх. – Це якраз нам на руку. Хоча... закрити ціле крило лікарні й розпустити всіх лікарів і прислугу – це якось занадто.
Пан Бум піднявся на третій поверх і виглянув у коридор.
– Нікого, – тихо сказав він сам до себе.
Тут сходи закінчувалися. Сільвія подивилася на стелю. Навіть у тьмяному світлі лампи було видно, що в стелі немає жодних дверей на горище.
– За мною, – пан Бум вийшов у коридор. – У кладовій є потайні сходи.
Він підійшов до дверей і штовхнув їх. Двері заскрипіли, але не відчинилися.
– Замкнено, – пан Бум хотів копнути їх, але вчасно передумав.
– Зможете відкрити? – запитала Сільвія.
– Відчинити замкнені двері, – пан Бум пошукав у жилеті й дістав довгий тонкий гачок, – це злочин, але ж ви нікому не скажете, правда?
Він опустився на одне коліно й узявся вовтузитися із замком.
– Є у мене один знайомий старий, – пан Бум дістав хустинку та витер спітніле чоло, після чого повернувся до замка, – який усюди тягає з собою коротку дерев'яну драбину. У неї навіть є ім’я.
– Ім’я? У драбини? – Сільвія скривилася.
– Так, – пан Бум кивнув, – її звуть Антоніна. Отож, він клявся, що душа його колишньої дружини переселилася в драбину і що вона з ним навіть розмовляє.
– І що ж вона йому казала? – вирішила підтримати розмову Сільвія.
– Щоб він не смів підніматися на інші драбини, – пан Бум тихо засміявся. Він підвівся, штовхнув двері, і ті відчинилися.
Він підійшов до стіни, зменшив світло та зняв палаючу лампу.
– Дайте вашу шаль, – пан Бум зачинив двері до комори.
– Тільки не спаліть її, – Сільвія зняла шаль і віддала її товстуну.
Він обгорнув шаль навколо лампи й трохи зменшив ґніт. До люка на горище вела дерев'яна драбина з крутими сходинками й без поручнів. Пан Бум почав оглядати її.
– Виглядає надійно, – він обережно ступив ногою на першу сходинку. – Ідіть за мною.
Пан Бум відвів ліхтар убік, щоб Сільвії вистачало світла, і повільно піднявся по драбині.
– Потримайте, – він віддав їй ліхтар і, звільнивши руки, штовхнув люк на горище.
– Чорт забирай! – пан Бум штовхнув ще раз. – Невже замкнено?
Щойно він потягнувся за відмичкою, як Сільвія сказала:
– Він міг просто примерзнути, штовхніть ще раз.
Пан Бум знизав плечима й штовхнув сильніше. Люк піднявся, і на нього подув морозний вітер. Він зняв капелюх і накрив ним ліхтар. Після цього знову підняв кришку й зазирнув на горище.
– Темно, – тихо сказав він, і його слова перетворилися на хмарку пари, – наче нікого немає.
– Ви впевнені? – тихо запитала Сільвія.
– Ні, – пан Бум уперся руками в люк і став штовхати його, доки той не вдарився об підлогу. – Сподіваюся, ніхто цього не почув.
Це було темне, холодне й непривітне місце. Навіть горище «Старого Лиса» було набагато чистішим, затишнішим і цілком могло зійти за номер для найневибагливіших гостей.
Пан Бум добре розбирався в горищах. До того, як він влаштувався в дитячий притулок, йому не раз доводилося ночувати й мерзнути під дахами різних будинків.
Горище лікарні було завалене всім, що не знайшло собі місця внизу: дерев'яними кріслами та стільцями, старими ліжками та матрасами, склянками і мутними колбами із чимось підозрілим, стосами пожовклого від часу списаного паперу все це було вкрите багаторічним шаром пилу.
– Сховинка що треба, – пан Бум пригнувся під балкою.
Він зробив кілька кроків, щоб перевірити, чи не скриплять дошки. Вони не видали жодного звуку. Тоді він схвально кивнув і зробив світло в ліхтарі яскравішим. Обережно оминаючи балки, вони попрямували до другого лекційного залу.
Пан Бум виставив руку вперед, щоб захистити голову від балок і всюдисущого павутиння. Через кілька кроків вони наткнулися на скелет. Він сидів за столом у позі нудьгуючого гравця в карти. На черепі в нього був дірявий чорний циліндр, а на плечі хтось накинув білий лікарський халат. Жартівники врахували зимові холоди й пов’язали скелету на шию червоний, поїдений міллю шарф...
У роті в нього стирчала люлька, на одній очниці було пенсне з намальованою зіницею. З правої кишені халата виглядала пляшка, а в іншій лежало кілька свічок.
– Ніколи не розумів цих лікарів, – пан Бум насупив лоба. Він підійшов до скелета й підняв капелюха, наче вітався зі своїм давнім знайомим.
Хранитель горища виглядав доволі добродушно, навіть попри ребра, що стирчали й випирали з-під халата. Він нагадував завсідника шинку, який із задоволенням приєднається до вашої вечері, навіть якщо ви його про це не просили. А після кількох кухлів за ваш рахунок почне ділитися останніми новинами й розповідати байки. Причому, якою б божевільною не була його історія, цей непроханий співрозмовник буде клястися, що все це чиста правда.
Поруч на ящиках стояло кілька банок із каламутною рідиною всередині. Пан Бум нахилився й посвятив на них ліхтарем. Із однієї банки на нього витріщилася застиглий в розчині величезний пацюк. Він вишкірив пащу в страшній гримасі, виставивши напоказ свої величезні ікла й гострі кігті. Пан Бум відсахнувся й збив ліхтарем капелюх зі скелета.
– Гарні жарти, – він повернув капелюха на голову скелета. – Пацюка забальзамувати – це вони легко, а як вилікувати звичайну застуду, то тут зазь...
Він озирнувся й зрозумів, що єдиний його співрозмовник сидить із нахлобученим на голий череп капелюхом і порожніми очницями витріщається кудись у бік.
– Ні, – товстун пройшовся навколо, – це просто неповага.
Сільвія стояла біля вікна в дальньому кутку. У місячному світлі вона здавалася  примарою.
– З вами все добре? Засмутилися через скелета й пацюка?
– Вам обов’язково дуріти? – Сільвія показала на цегляну кладку, де виднілося кілька смуг тьмяного оранжевого світла. – Ми прийшли.
Пан Бум підійшов до щілини в підлозі й опустився на коліно.
– Видно, раніше тут був люк, – він зняв капелюха, постукав пальцями по дошках навколо щілини. – Так я і знав.
– Що там? – пошепки запитала Сільвія. Вона підійшла до товстуна й почала зазирати йому через плече.
– Дошка не прибита, – він ухопив її пальцями й обережно витягнув. – Так нам буде краще видно й чути, про що вони говорять.
Сільвія опустилася на коліна поруч із ним і почала оглядати лекційну залу.