XXXV Тимош та тітонька Марія

Стара замкнула двері на ключ, обернулася до Тимоша й сказала:
– Нумо подивимося, як ти вмієш чистити каструлі та сковорідки. Їх у мене назбиралося стільки, що вистачить на всю ніч.
– Так, пані, – Тимош скочив зі стільця.
– Називай мене Тітонька Марія, а тепер йди за мною.
Першим, що побачив Тимош, ступивши на кухню, був довгий стіл. Він зручно розташовувався в центрі кімнати, за п’ять кроків від вогнища. На столі лежали давно немиті каструлі, з яких у різні боки стирчали ручки ополоників, виделок, ножів. Поряд, одна в одній, лежали сковорідки. Почорнілі від кіптяви казанки тулилися один до одного на краю стола. Перед ними вишикувалася змійкою кухлі та чарки.
Зліва, за крок від печі, стояла шафа. Вона тягнулася до стіни й підпирала акуратно складені дрова. Над ними височіли полиці з чистими чашками – великими й маленькими.
У місцях, де в цегляну кладку були вбиті залізні гачки, висіли зв’язки часнику, сушених трав та квітів. Справа від печі стояв сервант. За його дверцятами виглядали глиняні тарілки.
– Думаю, ця робота піде тобі на користь, – стару відсунула кілька кухлів і поставила на стіл лампу. – Відробиш миску супу, а якщо заслужиш, то й ночівлю.
– Так, Тітонько Маріє, – Тимош зняв пальто. Він поклав його на стілець і почав закачувати рукава сорочки.
– І дивися, нічого не розбий, – вона сіла на стілець біля печі й простягла ноги до вогню. – А то миттю вижену тебе надвір і тебе знайдуть замерзлим десь в снігу.
– Добре, – Тимош став розглядати, з чого почати.
– У найбільшому казанку є ганчірка й тепла вода, – старуха показала пальцем на казанок, – спершу помий кухлі, виделки й ложки. Потім сковорідки й казанки.
Тимош з радістю узявся до роботи. Він ретельно витира́в плями на казанках, вичищав залишки їжі з виделок і зішкрібав жир зі сковорідок.
– І чого взагалі Бум з тобою панькається? Щось я раніше за ним такого не помічала.
– Я втік з притулку, – не підводячи очей від веделки, відповів хлопчик, продовжуючи зішкрібати жир. – Пан Бум знайшов мене й завтра поверне назад.
– Він сам вигадав таку цікаву історію чи ви разом її придумали?
– Це правда, – пробурмотів Тимош.
– Дам тобі пораду, тому припини там вовтузитися й слухай, – вона встала та підійшла до хлопчика. – Якщо вже брешеш, то не кажи це слово.
– Яке слово? – Тимош подивився на неї.
– Правда, – повільно й чітко вимовила Тітка Марія.
– Правда? – перепитав Тимош.
– Так, я завжди казала, що правда до добра не доводить. Тож прибережи це слово для особливого випадку.
– Пан Бум теж так казав, – сказав Тимош.
– Що? Бум? – вона здивувалася. – Значить, хоч щось таки я змогла втовкмачити в його дурну голову.
Хлопчик із цікавістю подивився на Тітоньку Марію та повернувся до роботи. Думка про те, що Пана Бума хтось міг виховувати, його здивувала. Він  уявив маленького Пана Бума, як той стоїть на цій самій кухні серед брудного посуду й витирає жир зі сковорідок і казанків.
– Скільки б ти не старався, – голос старої перервав його думки, – а чистіше вони не стануть.
Тимош раптом зрозумів, що вже кілька хвилин протирає одну й ту ж миску. Він хотів швидко поставити її на стіл, але вона вислизнула з рук і плюхнулася в казанок із водою.
– Вибачте, – він почервонів і, витягнувши втікачку з води, знову почав її витирати.
– Одне те, що ти досі нічого не розбив, – Тітонька Марія усміхнулася, – можна вважати справжнім диво.
У двері гучно й наполегливо постукали. Господиня неохоче покинула своє зручне крісло й подалася до зали. Тимош поставив миску на стіл і почав швидко витирати руки від жиру.
– З чого ти взяв, що це за тобою? – сказала вона з дверей кухні. – Повертайся до роботи.
– Але це може бути…
Стара перебила його:
– Мені байдуже, хто це, я тобі сказала повернутися до роботи.
Тимош узяв маленьку сковорідку й почав зішкрібати з неї пригорілу шкіру риби і тоненькі риб’ячі кісточки. Він почув, як відчинили двері й у залі пролунали швидкі важкі кроки.
– Ну й де він? – запитав гість.
– На кухні, – відповіла старуха.
Тимош обережно поставив сковорідку й попрямував до стіни. Він вхопився в інші двері, що як він сподівався вели на вулицю.
– Відкрийся, будь ласка! – просив Тимош, смикаючи за ручку.
Як він не старався, але двері не піддавалися.
– А ти певен, що дотягнеш його сам? – голос старухи пролунав зовсім поруч із кухнею.
Тимош юркнув під стіл і приготувався тікати. Він сподівався, що в потрібний момент зможе вибігти до зали, а звідти й на вулицю, де зможе загубитися.
На кухні з’явилася господиня гостинного двору, слідом за нею йшов неохайний товстун. Щойно вони підійшли до столу, Тимош вискочив і кинувся до дверей.
– Стій! – гаркнув товстун. Він схопив Тимоша за руку й потягнув до себе. – Попався, злодюжка!
Тимош намагався вирватися, але Тітонька Марія схопила його за шию:
– Ану припини вириватися! Що це на тебе найшло?
– Не віддавайте мене йому! – він жалісно подивився на старуху, не припиняючи спроб вирватися з міцних рук.
– Відпусти хлопця, – вона відійшла до дверей.
– Ви знаєте цього малого? – запитав товстун. Він відпустив Тимоша, дістав із кишені хустку й почав витирати жирні руки.
– Не віддавайте мене! Ви ж обіцяли! – пробурмотів Тимош. Як загнане звірятко, він озирався, шукаючи спосіб утекти повз Тітку Марію.
– Я тобі нічого не обіцяла, дурна твоя голова!
– Та нащо ти мені здався? – гаркнув здоровило.

– Це господар таверни. У нього до мене справа, яка тебе жодним чином не стосується.
– Вірно, – кивнув той, – я приперся сюди не за тобою, дурню, а за ящиком доброго питва.
– Це правда? – Тимош подивився на стару.
– Так, – Тітонька Марія хмикнула. – Але якщо тобі так хочеться піти, зроби мені ласку й забирайся.

Вона, не дивлячись на хлопчика, відійшла від дверей і попрямувала до буфета, біля якого стояв накритий мішковиною ящик.
– Вісім пляшок, – старуха легенько вдарила ящик ногою, і той незадоволено дзенькнув. – Але ж ти їх перетвориш щонайменше на двадцять, так?
Господар таверни лукаво посміхнувся. Він підійшов до буфета, нахилився й, трохи пошаривши у ящику, витягнув звідти широку темно-зелену пляшку. Потім підніс її до свічки, що горіла на столі, і, ретельно вивчивши вміст, сказав задоволеним тоном:
– Впевнений, що зможу зробити не менше тридцяти п’яти.
– І як у тебе рука піднімається розбавляти моє добро, – Тітонька Марія похитала головою. –  Одного дня тебе за це прикінчать у твоїй же таверні, і той, хто це зробить, матиме на це повне право.
– Буду сподіватися, що це станеться не скоро, – той дістав із кишені ніж і відкоркував пляшку. Він підніс її до обличчя, глибоко вдихнув аромат і протягнув пляшку Тітоньці Марії.
– У мене ще є справи, – вона похитала головою й склала руки на грудях.
– А ти, хлопче? – здоровань подивився на Тимоша.
– Облиш його, – владним тоном сказала стара, – він ще замалий.
– Замалий? – трактирник примружився й почав розглядати хлопчика. – Дурниці! У його віці я міг перепити будь-кого!
– Цю історію я вже чула і як раніше, зовсім тобі не вірю.
Здоровань винувато усміхнувся, зробив три ковтки й витер рот рукавом:
– Ви перевершили саму себе. Нічого міцнішого за все життя не пив!
Він закупорив пляшку й поклав її до решти і ящик.
– Коли надіслати вам когось допомогти з кухнею? – він відрахував кілька монет і залишив їх на столі.
– Та хоч зараз, – сказала Тітка Марія, а потім кинула короткий погляд на Тимоша й додала, – хоча ні, можеш трохи почекати. Надішли когось завтра зранку.
– Добре, – трактирник усміхнувся й кивнув. – Я б із задоволенням залишився ще трохи побалакати з вами, – він підняв ящик і упер його в бік, – але не можу надовго залишати без нагляду таверну. Публіка там, знаєте, зовсім не викликає довіру. Тільки й чекають нагоди щось поцупити.
– Як і її господар, – промовила стара. Вона підійшла до столу, перерахувала монети й сховала їх.