XXXIV Склад, пальто та Тітонька Марія

Настали сутінки. Компанія змовників, включаючи Тимоша, поспіхом залишила рибну крамницю, щоб за десять хвилин зустрітися біля покинутого складу, з якого все почалось.
– Ну, Тимош, – товстун подивився на хлопця, – чого чекаєш? Лізь на дах і відкрий нам двері.
– Зачекай, – Герман підійшов до дверей і штовхнув їх рукою, – відкрито.
– Цікаво, – товстун нахмурився і подивився навкруги, чи не стажить за ними хтось, – гаразд, ходімо.
Він запалив ліхтар і зайшов усередину, за ним увійшов Герман, а Сильвія з Тимошем залишилися біля дверей.
На підлозі лежав сніг. Пан Бум обійшов велику кімнату, уважно придивляючись до місць за діжками та розбитими скринями.
– Тут нікого немає, – сказав власник рибної крамниці і покликав Сильвію та Тимоша.
Коли хлопець переступив поріг, товстун зачинив двері.
– Тепер тихо, – прошепотів пан Бум, приклавши палець до губ. Він підійшов до дверей і почав слухати, чи не йде хтось за ними.
– Тимош, – тихо сказав Герман, – дай мені свій ліхтар.
– Ось, тримайте.
Рибалка відкрив віконце лампи й поправив гніт. Він дістав коробку сірників і запалив один, піднісши до ліхтаря, який залишив на ящику в глибині кімнати. Сірник спалахнув, осяявши його руду бороду та густі брови.
– Так ми швидше впораємось, – усміхнувся він, – яка користь від одного ліхтаря?
– Пан Бум, – Сильвія підійшла до товстуна, але той не почув її слів, і тоді вона торкнула його за плече.
– Чого мене смикати зайвий раз? – роздратовано пробурмотів він.
– Тимош наглядатиме за дверима, – сказала Сильвія і жестом покликала хлопця, – а ви допоможете нам тут. Ви ж єдиний, хто знає, що шукати.
– Прислухайся до вулиці, хлопче, – пан Бум підштовхнув Тимоша до дверей. – Якщо щось почуєш, дай знати.
Тимош кивнув і притулив вухо до замерзлих дверей.
– Здається, – пан Бум узяв ліхтар, – схованка була там.
Він пройшов у інший кінець кімнати й уперся в зірвану дошку.
– Як я й казав, – він опустився на коліна й просунув ліхтар у дірку, – тут було кілька скринь, які ми забрали з собою. А зараз тут нічогісінько немає.
– Зовсім нічого? – запитала Сильвія.
Пан Бум підвівся й втомлено зітхнув:
– Нічого, крім посліду пацюків, звісно.
Він підійшов до столу й почав оглядати шухляди:
– Тоді я ще думав, хто сховав там це добро? Власник складу чи пан Ал після того, як той бідолаха повісився. Він же повісився, правда?
– Так кажуть, – відповіла Сильвія.
– Є щось цікаве? – запитав Герман.
– Усе найцікавіше, – товстун скривив обличчя, – давно прибрали до рук. Так, якісь папери та записи, а вони годяться хіба що вогнище розпалити.
Сільвія підійшла до Тимоша й тихо запитала:
– Де ти знайшов фотографію? На полиці шафи?
Тимош кивнув і вказав на припорошену снігом шафу прямо під діркою в даху.
– Я чув, – пан Бум продовжував ритися в столі, – що навесні це місце продадуть на аукціоні. А перед тим сюди пришлють священника, щоб очистити склад від нечисті.
– Не бачу нічого незвичайного, – пробурчав Герман, крокуючи по дошках і вдивляючись у щілини в підлозі, – навесні торгівля пожвавиться і цей склад багато кому знадобиться...
– Як на мене, – товстун здув пил із купи паперів і скривився, ледве стримавшись, щоб не чхнути, – то набагато простіше спалити цю руїну, а на її місці збудувати нову таверну.
– Нам не можна тут надовго затримуватися, – Сільвія стояла біля шафи, розглядаючи полиці, – заберіть папери зі столу.
– Навіщо? – здивувався пан Бум.
– Якщо не знайдемо в них нічого корисного, – вона піднесла ліхтар до однієї з полиць, – то, як ви й сказали, розпалимо вогнище.
– Як скажете, пані провидице, але я дуже сумніваюся, що в цій купі папірців знайдеться хоча б один натяк на пана Ала.
– Просто візьміть папери, – стомлено проговорила Сильвія.
– Там хтось іде, – прошепотів Тимош.
– Світло! – пан Бум миттю загасив ліхтар, решта швидко наслідували його приклад.
В кімнаті стало темно. Крізь дірки в даху на засипані снігом полиці шафи падав тьмяний світ вуличного ліхтаря. Зачеплені вітром сніжинки обсипалися й падали на підлогу білим сяючим водоспадом.
– Пішли, – почувся в темряві голос пана Бума.
– Думаю, – Сільвія знову запалила ліхтар, – нам час йти.
– Спершу вирішимо, – у світлі лампи з’явився товстий ніс пана Бума, а тоді й він сам, – що робимо далі. Хто чекатиме франта біля лікарні, а хто – біля коледжу?
– Я піду з вами, пане Бум, – сказала Сільвія.
– Чудовий план, – товстун усміхнувся, – підемо до лікарні й удаватимемо подружжя з хворою дитиною. Або нехай хлопець скаже, що його мати хвора, і приведе лікаря до нас.
– Я хочу допомогти, – із темряви з’явився Тимош.
– Ось, – кивнув у його бік пан Бум. – Хлопець сам хоче нам допомогти. Зловимо франта, так би мовити, на живця.
Пан Бум усміхнувся, дивлячись на власника рибної крамниці, але той не оцінив його рибальського жарту.
– Якщо моя ідея вам не підходить, то я слухаю ваші.
– Хлопець із нами не піде, – рішуче заявила Сільвія.
– У вас є надійна людина, яка за ним догляне? – спитав Герман.
Пан Бум задумався на хвилину й відповів:
– Є, але не думаю, що їй це сподобається.
– Тітонька Марія? – одночасно запитали Сільвія і Герман.
– Вона сама, – товстун кивнув і, усміхнувшись Тимошу, додав, – ох і не заздрю я тобі, хлопче.
– Не бійся, Тимош, – Сільвія легенько торкнулася його щоки, – вона догляне за тобою, поки ми не повернемося.
– Сам диявол не ризикне зайти до Тітоньки Марії без її дозволу, – Герман схвально кивнув.
– Гаразд, – Сільвія підійшла до дверей. – Германе, ти йди до коледжу, а ми відведемо Тимоша до гостьового двору, після чого чекатимемо нашого друга біля лікарні.
– Зустрінемося в гостьовому дворі? – запитав рибалка.
– Так, – вона кивнула, – і сподіваюся, що наприкінці вечора нам буде про що поговорити.
Першим покинув склад Герман. За кілька хвилин на вулицю вислизнули решта змовників. Сільвія міцно стиснула руку Тимоша. Вона часто озиралася навколо, придивляючись до темних закутків вулиці. Слідом за ними, у кількох кроках позаду, ішов пан Бум.
Невдовзі, звернувши за ріг і опинившись на портовій площі серед гуляк і безтурботного люду, Сільвія зупинилася.
– Якщо ви зупинилися, щоб дати мені відпочити, – пробурчав пан Бум, – то поспішаю вас повідомити, що я в порядку.
– Червоний циліндр, – вона міцніше стиснула руку Тимоша і повільно рушила вперед, до гостьового двору тітоньки Марії, – там, біля ліхтаря.
– І що з того? – запитав товстун.
– Це капелюх пана Ала, – тихо мовила Сільвія.
Пан Бум занепокоєно оглянув натовп біля ліхтаря.
– Нікого не бачу. Може, вам здалося?
– Он там, – вона кивнула в бік крамниці зі спеціями.
– Щоб тебе, – вилаявся товстун і рішуче рушив у бік циліндра, який то з’являвся, то знову зникав серед натовпу.
Повільно петляючи серед зівак і перехожих, пан Бум підійшов до вітрини, але замість пана Ала побачив свого нового знайомого.
– Сподіваюся, ви вже роздобули для мене пальто, – запитав Капелюшник і хитро усміхнувся.
– Я, якщо дозволите висловитися, ще в процесі вирішення цієї справи, – пан Бум хмикнув і знизав плечима.
– Добре, – старий усміхнувся і похитав головою, – але на вашому місці я б поквапився. Адже скоро Різдво, пора подарунків і чудес, і мені б дуже хотілося отримати від вас такий чудовий подарунок.
Пан Бум зітхнув, переклав свій нехитрий скарб із кишень пальта в кишені штанів і взявся розстібати ґудзики.
– Старий, як ти казав раніше, – пан Бум зняв пальто і віддав йому, – скоро Різдво.
– Пора чудес! – старий натягнув пальто і почав розглядати себе у відображенні вітрини.
– Так от, – пан Бум втягнув і без того коротку шию в плечі й зіщулився, – як би так зробити, щоб повернути втрачене.
– Ви щось загубили, пане Бум? – старий співчутливо похитав головою, не відриваючи погляду від вітрини.
– Когось, але не я, а мій близький друг.
– О, – старий заходився поправляти комір пальта, – я розпитаю своїх знайомих і дам вам знати. Хоча мені чомусь здається, що все й так вирішиться.
– Все й так вирішиться?
– Різдвяне диво, – серйозним тоном сказав старий і поправив пальто.
– І все ж дізнайтеся, – пан Бум подихав на змерзлі руки й кивнув. – Пальто вам дуже пасує.
– Дякую і доброго вам вечора.
Старий пішов геть і незабаром зник у натовпі.
– Що за… – пробурчав пан Бум і поспішив до гостьового двору тітоньки Марії.
– Де ви були? – Сільвія визирала через маленьке віконце у дверях. Вона швидко відчинила й впустила змерзлого товстуна.
– Це був не той, кого ви чекали, – пан Бум миттю увійшов усередину і став біля вогнища. – Занадто вже це було б просто для нашого спільного друга.
– Ти, здається, зовсім з глузду з’їхав, – тітонька Марія обурено похитала головою, – якщо блукаєш містом у такий холод без верхнього одягу. Куди ти подів пальто?
– Хіба не ти вчила мене, що треба допомагати нужденним? Я його віддав, – невинним голосом сказав товстун. Він ближче підійшов до вогнища, простягнув руки до тепла й почав розминати пальці.
– Та хто тобі повірить? – нахмурилася тітонька Марія.
– Скажімо так, – пан Бум сів за стіл, щоб перепочити, – я уклав вигідну угоду.
– Вона стосується нашого спільного друга? – запитала Сільвія.
– Так, – пан Бум кивнув. - Не можу сказати нічого конкретного, але зайві пильні очі не завадять.
– А зайвий рот? – запитала господиня дому, примружившись, і нахилилася до Тимоша. – Хоч і такий маленький, мені варто очікувати неприємностей?
Тимош зжався на стільці й похитав головою.
– Рада, що ми порозумілися, – вона всміхнулася й боляче ущипнула Тимоша за щоку.
– Ми швидко повернемося, – Сільвія поклала руку хлопчикові на плече, – ти й не помітиш.
– Знали б ви, – тітонька Марія підійшла до вогнища й, схопивши кочергу, поправила вугілля та дрова, – скільки разів я вже це чула. Не думайте, що зможете повісити хлопчину на мою шию.
– Тітонько Маріє… – Сільвія хотіла заперечити, але та відмахнулася від неї.
– Не повернетеся до ранку, – вона вказала кістлявим пальцем на непроханих гостей і зупинила погляд на Тимошеві, – зранку ж вижену обірванця на вулицю і не подивлюся, що там холод, як в льодяному пеклі.
– Дякую, тітонько Маріє, – товстун покірно всміхнувся й додав: – Не відмовите ще в одній послузі?
– Дай здогадаюся, – вона поставила кочергу на місце, – пальто?
– Саме так, – пан Бум прикусив нижню губу.
– Зніми з вішалки біля дверей, – похитала головою вона, – не твій розмір, але на сьогодні згодиться.
– Дякую й на тому, – пан Бум вклонився й рушив до дверей.
Сільвія підійшла до Тимоша й прошепотіла йому на вухо:
– Не бійся. Вона куди добріша, ніж здається.
– Сподіваюся, – тихо відповів Тимош.
Пан Бум одягнувся і тепер займався тим, що перекладав своє добро з кишень штанів до кишень пальта: сірники, фляжку, люльку, в’язку тютюну, кілька монет і носовичок.
– Її власник був справжній велетень, – тітонька Марія підійшла до дверей і, вперши руки в боки, розглядала товстуна.
– Я помітив, – пан Бум закотив рукави. – І куди ж він подівся?
– Чорт його знає, – вона  знизала плечима. – Може, не захотів платити за номер чи п’яний записався у флот. Так чи інакше, але не забудь повернути мені пальто, а то ще віддаси його якому-небудь жебракові.
– Досить з мене добрих справ.
– Дякую, тітонько Маріє, – Сільвія відчинила двері й вийшла на вулицю, слідом за нею у широкому й довгому пальті поплентав пан Бум.