XXX Заколотники рибної крамниці

Пан Бум не здивувався, коли натрапив на старого, що стояв біля притулку. Люди, як він, заробляють, як можуть, і пан Бум не бачив нічого поганого в тому, що старому заплатили, аби той наглядав за притулком. До того ж, він і його товариші по ремеслу могли бути корисними і йому самому. Ніколи не знаєш напевно, коли зміниться погода, але в тому, що вона ось-ось зміниться, сумнівів не було, і знати про це краще заздалегідь.
Він витрусив з трубки згаслий тютюн і забив новий. Життя в місті тривало, наче нічого не відбувалося. Кур’єри поспішали по своїх справах. Гриміли візки, навантажені дровами та вуглем. За ними, перебігаючи з одного візка до іншого, ганяли кілька худих дворняг. Варто було їм порівнятись з конем, як у повітрі лунало клацання хлиста та лайка візника.
Продавці газет вигукували останні новини. Пан Бум прислухався, але судячи з їхніх оповідей, нічого серйознішого, ніж ремонт годин на міській вежі, не відбувалось.
Незабаром він вийшов на Портову площу і загубився серед робітників порту та незайнятих роботою городян. На канатах і щоглах, ніби заплутавшись у густій білястій павутині, возились маленькі постаті людей. З криками і гамом вони збивали  сніг з замерзих щогл та рейок. Той, розсипаючись у повітрі на крихітні сяючі частинки, падав на палубу та в воду.
Пан Бум купив булочку з корицею. Повільно, краєм ока поглядаючи на рибну крамницю, він пройшов по краю площі. Нарешті, розправившись з булочкою і не помітивши нічого підозрілого, товстун підійшов до дверей.
– Закрито, – прочитав він табличку в вікні лавки. – Чудовий початок.
Пан Бум обернувся і перенонавшись, що ніхто на нього не дивиться, сильно штовхнув двері і увійшов. На прилавку сидів кіт.
– Є хто? – крикнув пан Бум. Він прикрив двері, залишивши невеличку щілину, на випадок якщо доведеться швидко тікати, підійшов до кота і заглянув за прилавок. Бешкетник, кіт, відчув неприємний запах тютюну, він встав і сів на самому краю прилавка.
– Нікого… – пробурмотів товстун, розглядаючи полиці.
– Привіт, Бум, – почувся знайомий жіночий голос.
В дверях за прилавком, схрестивши руки на грудях, стояла Сільвія.
– Пані Сільвія, – він витяг трубку з рота і, театрально вклоняючись, пробурмотів, – чим завдячую?
– Тимош, – сказала вона, вперивши погляд у товстуна, – будь ласка, замкни двері.
– Так, пані, – до кімнати увійшов хлопець і направився до дверей.
– Тимош? – від здивування брови пана Бума піднялись вгору. – Що за чортівня?
– Доброго дня, пане Бум, – Тимош закрив двері. – Радий, що ви з нами.
– А я ледь радість стримую… – він втупився в хлопця, а потім, трохи погодившись, сказав, – так от, значить, яка у нас спільна справа...
– Не зовсім, – Сільвія поклала руку Тимошу на плече. – Нам треба поговорити, пане Бум, – вона відступила до прилавка і жестом вказала на коридор. – Після вас.
– Думаю, – пан Бум ухмильнувся, – вибору в мене особливо й немає.
Засунувши руки в кармани пальта, він повільно пішов по коридору. Через відкриту двері він побачив власника рибної лавки, той стояв за столом і розливав по чашках чай.
– Я б волів пива, – пан Бум зняв капелюха і кинув її на стіл. – Германе, як тебе занесло зв’язатися з моїм втікачем-біднятком?
Товстун сів і, відкинувшись на спинку стільця, подивився на Тимоша і його владну захисницю.
– Ти про нашого Тимоша? - запитав Герман.
– Так. Що ж такого вам набрехав про мене ваш Тимош? – пан Бум хмикнув і зло подивився на хлопця.
– Справа не в ньому, пане Бум, – Сільвія оперлась на спинку стільця, – ну або не зовсім в ньому.
– А в кому ж тоді?
– Ваш друг, пан Ал, викрав мою онуку.
– Ось як? – тихо сказав товстун, уперши погляд у стіл. – А я тут при чому?
– Ви ж працювали з ним, пане Бум, – втрутився в розмову Тимош. – Скажіть нам, де він її тримає?
– Як би мені не допомогти вашій чудовій компанії змовників, – він встав і натягнув капелюха, – але мої справи з паном Алом закінчились тієї ночі, коли ти, – він вказав пальцем на хлопця, – втік. З тих пір я не мав задоволення зустрічатися з ним.
Він пішов до виходу, але Сільвія випередила його і стала на його шляху:
– Ти повинен допомогти нам.
– Дорога наша провидице, – пан Бум розвів руки в сторони, – навіть якби я й хотів, я не знаю, де він тримає вашу дорогоцінну онуку.
– Не думай, що я відпущу тебе просто так, – вона примружила очі і сердито поглянула на нього. – У тебе є борг. Чи ти вже забув?
– Добре, – пан Бум насупився, – значить, будемо сидіти тут до самого Різдва. Можемо як раз пограти в карти. Доведеться, звичайно, навчити хлопця правилам гри, але часу в нас вистачить. – Він випустив густу хмару диму в стелю.
– Розкажіть нам, що знаєте, – примирливим тоном сказав Герман.
Пан Бум важко зітхнув. Він зняв капелюха і сів за стіл.
– Навіть не знаю, з чого почати.
– З самого початку, – Сільвія сіла навпроти нього.
– Добре, – здався пан Бум. – Але навряд чи це вам якось допоможе.
Він притягнув до себе чашку з гарячим чаєм, зробив маленький ковток і зморщився.
– Цукор, пане Бум? – запитав власник лавки.
– У мене свій рецепт...
Він дістав з кишені флягу і, вилливши вміст у чашку, почав свій розповідь:
– Кілька днів тому, точно не скажу, пан Ал підстеріг мене в «Старому лисі» і запропонував заробити. Справа дрібниця, знайти на кладовищі свіжу могилу, викопати і передати тіло клієнту. Він запропонував взяти з собою кількох хлопців, я подумав, що йому просто не хочеться копатись у замерзлій землі. Але…
– Що? – запитала Сільвія.
– Зараз я думаю, що йому потрібен був привід, щоб побачити сиріт, так би мовити, без свідків, – пан Бум знизав плечима. – Ми віддали тіло клієнту, отримали гроші і розійшлися.
Пан Бум відпив підкріплений віскі чай і продовжив:
– Після цієї справи я отримав записку. Не буду вдаватися в подробиці, але все пішло не за планом і пан Ал вбив поліцейського. Саме тоді Тимош і втік, так, малий?
– Так, – хлопець кивнув.
– Після цього він запропонував мені гроші за хлопців, але я відмовився і відправив їх поїздом геть з міста.
– Це правда? – Сільвія пильно подивилася на нього.
– Пані Спровидице, – обурився пан Бум, – а ви, я бачу, маєте не дуже високу думку про мене, раз сумніваєтеся в моїх словах. Так, я дійсно відмовився від грошей і допоміг хлопцям утекти. Після цього, звісно, ніяких спільних справ у мене з паном Алом не було, чому я й радий.