Глава XXXI Маєток

Софія пройшла вдовж огорожи, ретельно вдивляючись в обвиті плющем чорні залізні пруття. До її глибокого розчарування, огорожа, незважаючи на древній і неохайний вигляд була міцна і виявилася більш високою, ніж їй здавалося з вікна.
– Може, у тебе є якийсь план? – вона поставила іграшкового солдатика на сходинку і, присівши поруч, підперла голову долонею. – Мені б дуже пригодилася чиясь допомога.
– Юна пані збирає власну армію? – почувся з-за спини голос годинникаря. – Хто це у вас тут? Можна я...
Софія обережно простягнула йому іграшку і сказала:
– Я випадково наступила на нього. Він лежав у снігу біля дерева.
– Навіть не пам’ятаю, коли востаннє бачив таку іграшку, – старий сміхнувся, розглядаючи форму та обличчя солдатика.
– Може, років так сто тому? – іронічно припустила Софія.
– Можна сказати й так, – його обличчя раптом стало дуже серйозним.
– У нього тріснула рука, коли я на нього наступила, – дівчинка підвелася і додала, – пане, ви ремонтуєте години, можливо у вас знайдеться трохи клею, щоб допомогти йому?
– Звичайно, юна пані, я зараз повернуся.
Він віддав солдатика Софії і зник всередині дому.
– Що я тобі казала? – вона усміхнулася солдатику. – Все буде гаразд!
Мить по тому повернувся годинникар з баночкою клею, ганчіркою та тонким пензликом.
– Не можна, щоб пропала така чудова іграшка, – старий повільно сів на сходинку і, поставивши банку, сказав, – юна пані, довірите мені свого гвардійця?
– Лише якщо ремонтувати іграшки ви вмієте краще, ніж годинники, – дівчинка простягнула йому солдатика.
Годинникар опустив пензлик у банку і, прибравши зайве об край, обережно повів пензлем по тріщині. Потім він прижав руку солдатика до місця перелому та витер ганчіркою виступаючі краплі. Усі рухи він робив з ловкістю найкращих майстрів іграшок.
– Ось, – сказав годинникар. Він підняв солдатика над головою, щоб краще розглянути свою роботу, – Так набагато краще. Йому дуже пощастило, що ви на нього наступили, юна пані.
Він віддав іграшку Софії, повільно підвівся і сказав:
– Інакше він так і залишився б лежати в снігу.
– Дякую, – вона усміхнулася, – я заберу його з собою, коли повернуся додому.
Софія, наче згадала де знаходиться із сумом зітхнула.
– Не треба засмучуватися, юна пані, – годинникар лагідно усміхнувся, – впевнений, що дуже скоро ви опинитеся вдома з мамою і татом.
– Мої батьки померли, – Софія сіла на сходинку і легенько пригорнула до себе іграшку, – я живу з бабусею.
Годинникар сумно похитав головою і тихо сказав:
– Виходить, у неї, окрім вас, нікого немає?
– Нікого, – зітхнула Софія і опустила голову на руки.
– Можу розповісти вам таємницю, юна пані? – він спустився на кілька сходинок і став поруч із Софією.
– Чому б і ні? – вона з цікавістю подивилася на нього.
– У мене є онук, – прошептав він, – років йому не більше вашого. Дуже славний хлопчик і, окрім мене, у нього нікого немає.
– Він тут? – Софія підняла голову. – У домі?
– Ні. Я не знаю, де він, – Марко похитав головою, – пан Ал пообіцяв знайти і повернути його, як тільки я закінчу роботу. Тому, як би мені не хотілося, але я нічим не можу вам допомогти.
– А як його звати? – запитала Софія.
– Марко, – усміхнувся годинникар. – Його назвали на мою честь.
У домі почулася дзвін годинника.
– Ага! – годинникар прислухався, дістав із кишені години і, зітхнувши з прикрістю, нахмурив лоб.
– Щось не так? – запитала Софія.
– Вони спізнюються, – старий похитав головою, – Що б я не робив, стрілки вперто відмовляються показувати потрібний час. – Він миттю закрив кришку карманого годинникаі, заховавши його в кишеню, сказав: – Прошу вибачення, юна пані, мені вже давно пора зайнятися справами, не хотів би втратити ще більше часу.
– Звичайно і ще раз жякую вам.
Марко зник за дверима, і за мить вона почула його швидкі кроки по сходах.
– Годинникар, який боїться втратити час? – пробубнила вона собі під ніс. – Що за дурниці?
Софія залишила солдатика на верхній сходинці, після чого встала і спустилася на вимощену камінням доріжку.
– Що ви задумали, пане Ал? – тихо промовила вона, розглядаючи вікна та двері маєтка.
Вони вирішила обійти внутрішній дворик. Опинившися біля дерева, Софія помітила заплутану серед гілок гойдалку. З крихітного сидіння стирчали два залізних, місцями покритих іржею, кільця. Почерніла від часу мотузка, тонка, в самий раз для дитячих ручок, тягнулася через кільця і підіймалася до товтої гілки.
Софія подивилася на іграшкового солдатика, якого залишила на сходах біля входу. Вона яскраво уявила дитину, маленького хлопчика, що безтурботно розгойдується на гойдалці разом зі своєю улюбленою іграшкою. Він сміється і, щоразу піднімаючись високо вгору, намагається дотягнутися до зелених гілок. Потім, коли батьки кличуть його він спритно стрибає з гойдалки і біжить у дім, де його вже чекає чашка гарячого чаю та пиріг з яблук. Вона уявила собі дім, де завжди тепло і затишно. Де з відкритих вікон чутно сміх, а по кімнатах стрибають м'ячі і невловимі сонячні зайчики.
Шурхіт крил повернув Софію в реальний і похмурий світ. На огорожі сидів ворон. Софії здалося, що це той самий птах, яку вона бачила сьогодні з вікна.
– Вирішив повернутися за мною? – запитала вона і усміхнулася.
Він з цікавістю подивився на дівчинку, після чого, зробивши кілька кроків, перелетів в інший кінець двору і сів сніг.
– Ну, показуй, що ти там знайшов, – Софія оглянулася по сторонам і направилася до нього.
Ворон терпляче чекав, поки дівчинка повільно йшла в його бік. Коли Софія опинилася на відстані не більше п’яти кроків, він зірвався з місця і, плавно обігнувши кут маєтку, зник.
– Куди ж ти? – поспішила за ним Софія.
Вона завернула за кут і побачила розкидані між будинком і огорожею стільці, кілька тумбочок, крісло-качалку без спинки, зламані ящички та відірвані дверці.
Біля стіни стояло тьмяне дзеркало в людський зріст і прикрашена різьбленими візерунками шафа. Від шафи правильним півколом тягнулися глибокі, припорошені свіжим снігом борозни, які упиралися в бокову двері будинку.
Софія повільно, розглядаючи все навколо, рушила в бік крісла. Серед гілок плюща вона помітила розлиновний лист паперу. Дівчинка підняла голову і стала пильно розглядати вікна другого поверху маєтку. Переконавшись, що у вікнах нікого немає, вона підбігла до огорожі, акуратно витягнула листок і, швидко глянувши на рівні лінії з якимись гачками і плямами, сховала його в кишеню.
Тільки вона збиралася перевірити, чи не зачинені бічні двері, як почула поруч голос годинникаря:
– Як же шкода...
– Що? – Софія повернулася і витріщилася на годинникаря.
– Вибачте, юна пані, – промовив він вибачливим тоном, – ніяк не міг стриматися.
– Що тут сталося? – вона оглянула розкидані речі.
– Нічого особливого, – старий знизав плечима. – Просто, в якийсь момент, господар будинку вирішив, що час позбутися непотрібного мотлоху.
– Не найкращий спосіб, все це наштовхує на певні думки.
– На які такі думки?
– Що господар будинку божевільний...
– В чомусь ви праві, юна пані, – годинникар з жалем подивився на шафу і зламані меблі.
– Як ваші годинники? – Софія направилася до парадних дверей маєтку. – Вам вдалося перемогти час?
– О, так, – годинникар розвернувся і повільно попрямував до дверей. – Годинники на вашому, – він запнувся і швидко поправив себе, – я хотів сказати на третьому поверсі, працюють справно.
– Дуже рада за вас, – вона сіла поряд з іграшковим солдатиком, – значить, вам залишилося полагодити годинники на другому поверсі?
– Не зовсім, – годинникар пройшов до воріт і втупився у місто.
Він стояв мовчки, поринувши в свої думки, і здавалося, зовсім забув про Софію, що, звичайно, не могло не розізлити випадкову гостю маєтку.
– Може, відкриєте ворота і відведете мене додому?
– Вибачте, – він розвернувся і, соромливо усміхаючись, додав, – зовсім втратив міру часу, зі мною таке іноді буває. Якщо хочете пообідати, то я зараз же щось приготую.
– Може, трохи пізніше, – Софія запропонувала.
– Як скажете, юна пані, – він піднявся по сходах і зник всередині будинку.
Софія полегшено зітхнула і направилася до дуба.
Сховавшись від вікон за масивним стовбуром, вона витягла з кишені лист, який знайшла в гілках плюща:
– Це ж ноти!
Акуратно виведені олівцем ноти і значки містился на рівних, місцями стертих лініях.
– Скоріше б потрапити додому, – прошептала вона, – бабуся напевно розбирається в нотах.
Софія склала лист і поклала його назад у кишеню пальта. Вона вийшла з-за дерева і направилася до будинку. На верхній сходинці її дожидався солдатик, він стояв трохи далі від того місця, де його залишила Софія.
- «Годинникар прибрав його з дороги, щоб я знову на нього випадково не наступила», – подумала Софія.
Заходити в дім їй зовсім не хотілося. Вона сумно зітхнула, сіла на сходинки і задумалася. Вона подивилася на солдатика. Згадавши про свою звичку залишати ініціали на улюблених іграшках, Софія схопила його і стала пильно розглядати.
– Нічого, – вона перевернула його верх ногамиі подивилася на підошву чобіт, – і тут нічого.
Вона піднесла іграшку до вуха і кілька разів легенько ударила костяшками пальців по мундиру.
– Значить, ти просто іграшка, – вона поставила його поряд із собою, – і нічого особливого в тобі немає.
Вона поставила солдатика на сходинку поряд з собою, повернувши його так, щоб він, як і вона, дивився в бік міста.
– Цікава у мене компанія, – вона зітхнула, – ти, годинникар і пан Ал. І чому мені так не щастить?
– Все могло бути набагато гірше, юна пані, – на сходи вийшов годинникар. В руках він тримав чашку, з якої виходив пар. – Я приготував чай. Обережно, він дуже гарячий. – Він простягнув їй чашку.
– Дякую, – Софія поставила її поряд із собою, – я не хотіла вас образити.
– А ви і не образили, – годинникар усміхнувся і знизав плечима.
– Куди подівся пан Ал? – вона насупила лоб. – Ви сказали, що він неподалеку, але з тих пір, як він приніс мені їжу, я його тут не бачила.
– Ох, – годинникар закотив очі, – він постійно в бігах і все час чимось зайнятий.
Він серйозно подивився на неї і сказав:
– Знаєте, що мене дивує в ньому найбільше?
– Що? – Софія гріла руки об гарячу чашку.
– Він з’являється завжди несподівано, – старий запнувся і трохи згодом тихо промовив, – і він ніби знає, про що ти думаєш.
– Але зараз його тут немає, – Софія з докором подивилася на годинникаря.
– Ні, – той похитав головою. – Але він може повернутися в будь-яку мить, і якщо йому щось не сподобається…
– То що? – Софія насупила лоб.
– Просто дотримуйтеся правил, – годинникар знизав плечима. – Тим більше, що їх не так вже й багато. Ви наша гостя і ніхто не завдасть вам шкоди.
– А господар будинку? – Софія кивнула в бік дверей. – Він тут?
– Що ви, юна пані, – годинникар усміхнувся, – його не було тут вже дуже давно.
– Цей маєток… – почала Софія.
– Що? – лагідно запитав годинникар. – Страшний, так?
– Тут сталося щось погане? – вона взяла чашку обома руками і встала навпроти дверей. – Так?
– Наскільки я знаю, ні, – він усміхнувся. – Не варто приймати дивності цього місця так близько до серця. Повірте мені, є місця куди страшніше.
– Я б ні за що не стала тут жити...
– Господар будинку повністю поділяє вашу думку, юна пані, – старий скривився і продовжив, – навіть більше того, він із задоволенням спалив би його.
– Тоді чому ж він досі цього не зробив? – здивувалася Софія.
– Не знаю, – годинникар почухав підборіддя, – скоріше за все, він занадто прив'язаний до дому, до привидів минулого. Тому ніяк не може наважитися. Раніше це було красиве місце, добре місце. Але тепер…
– А хто тут раніше жив? – перебила його Софія.
– Цього я вам сказати не можу, – вибачаючи тоном відповів годинникар.
– Добре, – Софія кивнула. – Можна питання не про маєток?
– Звичайно...
– Що станеться, якщо я вийду за ворота і направлюся в місто? – Софія витріщилася на годинникаря.
– Ну, – він розвернувся і подивився на обплетені плющем ворота, – ганятися за вами я точно не стану. Але міста ви не дістанетеся.
– Все через страшних тварюк, які стережуть маєток?
– Так, – годинникар кивнув. – Вони нікого не впустять і не випустять, поки пан Ал не накаже.
– А хтось вже намагався проскочити повз них?
– Не хочу вас лякати, – старий піднявся на сходи, щоб краще бачити дорогу до міста, – але кілька днів тому до нас завітали гості, яких ми не чекали...
– І? – Софія примружила очі. – Що сталося?
– Нічого доброго, – годинникар здригнувся то від холоду, то від неприємних спогадів. – Потвори пана Ала знають свою справу. Вони куди розумніші, ніж ті чудовиська, якими нас усіх лякали в дитинстві.
– Ніяких монстрів немає, – впевнено промовила Софія. – Тим більше, біля нашого міста, інакше їх хтось уже побачив і всім розповів.
– Ох, я впевнений, що хтось їх бачив, – старий потер замерзлі руки, дивлячись у бік міста, – але дуже сумніваюся, щоб про них потім встигли комусь розповісти. Якщо ти їм сподобаєшся, то вважай, що тобі залишилося недовго, але нам з вами це не загрожує.