Глава XXX План порятунку Софії

Тимош сидів на сходах і чекав. Як він не просив дозволити йому вирушити на пошуки Софії, його ніхто не хотів слухати. Пан Герман вирішив обійти квартал і розпитати надійних знайомих, чи не бачив хто дівчинку, Сильвія, своєю чергою, вирушила додому дізнатися, чи не повернулася Софія. Самого ж Тимоша залишили наглядати за домом разом із Бешкетником і чекати.

Він сидів, підперши голову руками, і думав про те, що в усьому винен лише він один.
– Я приношу неприємності, – сумно сказав він, дивлячись на Бешкетника, що вмивася поряд із ним. – Може, і тобі краще триматися від мене подалі?
Кіт тихенько замуркотів і примружив очі.
– Пан Герман? – почувся за дверима жіночий голос. – Ви не прислали нам нашу рибу, чуєте?
У двері з силою постукали і Тимош підскочив з місця та сховався за прилавком, Бешкетник тим часом стрибнув на підвіконня і подивився у вікно.
– Господиня з мене шкуру спустить, якщо я повернуся з порожніми руками, – знову почувся за дверима голос.
Тимош не міг відчинити двері і йому залишалося тільки сидіти тихенько і чекати, поки розчарований покупець піде геть.
– Дарма стараєтесь, пані, – почувся чоловічий голос. – Лавка зачинена з самого ранку.
– Це на нього не схоже, – заперечила жінка. – Куди ж він міг подітися?
Вона підійшла до вікна і Тимош побачив її розпливчастий силует.
– Можливо, на нього звалилися якісь невідкладні справи?
– Так! Справи! – у вікні з’явилася друга жінка. Вона була нижча, товстіша й сварливіша. – Напевно, п’яний спить! Усі ці моряки однакові!
– Ну що ви? – до жіночих силуетів приєднався високий чоловік. – Пан Герман зовсім не такий. Він добропорядна і шанована всіма людина!
– Усі вони добропорядні, – пробурмотіла товстуха, – поки не нап’ються, а потім від них нічого доброго не чекай.
Вона похитала головою і пішла у своїх справах. Трохи згодом пішли й інші.
Тимош вийшов з–за прилавка. Окрім звичайної міської метушні нічого не було чути.
– Пішли… – видихнув він.
Бешкетник, навпаки, нашорошив вуха і напружено втупився у двері.
– Хто там? – ледь чутно прошепотів Тимош.
Двері заскрипіли, наче хтось легенько на них натиснув.
– Що за чудовий день видався? – почувся вже знайомий голос на вулиці. – Що? Нічим не можу вам допомогти, лавка зачинена з самого ранку, і треба вважати, що всередині немає ані душі.
Незнайомець з’явився у вікні. Його високий силует кивав і в привітальному жесті підносив руку до капелюха. Для всіх він здавався лише добродушним покупцем пана Германа. Тимош же був упевнений у протилежному.
– Пан Ал, – видихнув хлопчик.
Тим часом біля лавки почалося справжнє театральне дійство. Пан Ал без перерви теревенив із незадоволеними покупцями та перехожими. Він, не соромлячись, вихваляв свіжу, копчену та солену рибу господаря лавки, не забуваючи, звісно, згадати і про свої таланти організатора званих вечорів і світських заходів.
Ледве йому вдалося як слід розігрітися та повністю заволодіти увагою публіки, як пролунав дзвін міської вежі. Тимош побачив, як із першим ударом розпливчастий силует завмер на місці. Коли пролунав другий удар, пан Ал підніс до вуха кишеньковий годинник і, наче переконавшись у точності ходу, кивнув. Після цього він жваво попрощався з усіма і, розмахуючи тростиною, рушив геть.
Як тільки стих одинадцятий удар, у дверях клацнув замок, і на порозі з’явилася Сильвія, а за нею сам господар лавки.
– Це ми, – почувся добрий жіночий голос. – Тимош, ти тут?
Він вийшов з–за прилавка і швидко сказав:
– Тут був пан Ал! Прямо біля дверей!
Сильвія кинулася до дверей, вискочила на вулицю і стала розглядати натовп. Вона шукала очима темно–бордовий капелюх пана Ала.
– Пані Сильвія? – запитав господар лавки. Він стояв у дверях і озирався навкруги. – Бачите когось?
– Ні, – вона похитала головою, не перестаючи стежити за площею.
– Ходімо до дому, – він відійшов убік, пропускаючи її, після чого увійшов усередину і зачинив за собою двері.
Господар рибної лавки швидко розібрався зі справами і відпустив усіх покупців, після чого замкнув двері.
– Він щось говорив про Софію? – запитала Сильвія.
– Ні, пані, – Тимош розгублено втупився на неї, – він говорив про рибу, про те, як її правильно подавати. Я сидів дуже тихо, як ви мені й сказали, і чув усе, що він говорив.
– А з ким він розмовляв, Тимоше? – запитав пан Герман.
– Не знаю, – невпевнено відповів хлопчик, – зі всіма, мабуть. – Він подивився на дорослих і тихим голосом запитав: – То ви не знайшли Софію?
Сильвія шукала онуку всюди. Спочатку вона вирушила до будинку батьків Софії, потім, поблукавши вулицями, чекала її в їхньому затишному будинку на площі. Вона розуміла, що дівчинка не могла просто так зникнути, але все ж сподівалася, що якимось дивом Софія опиниться вдома. Але дива так і не сталося.
– Ні, не знайшли, – відповіла Сильвія.
– Ми знайдемо її, – впевненим голосом промовив пан Герман. – А потім ви всі разом поїдете з міста. І вирушите в подорож.
Сильвія нічого не відповіла. Вона стояла і розглядала картину, що висіла на стіні за прилавком, ту, де могутній кракен пожирав корабель і нещасних моряків.
– Жахлива картина, – тихо промовила вона.
– Пані Сильвія, ми знайдемо її, – повторив свої слова господар лавки.
– Я не про те, – вона кивнула в бік полотна. – Вони потрапили до лап чудовиська, з яким їм нізащо не впоратися, і повільно гинуть, один за одним.
– На всіх є управа, пані Сильвія, – пан Герман підморгнув Тимошу й додав: – На всякого кракена знайдеться свій гарпун.
Він хотів додати ще щось і якось утішити Сильвію та Тимоша, як раптом гучно відчинилися двері, і на порозі з'явився рум'яний покупець:
– Германе, ну нарешті! І ви тут, пані Сильвія!
Він пройшов до прилавка і легенько потиснув руку Сильвії.
– А хто цей юнак? – він усміхнувся Тимошу.
Тимош був зовсім збентежений і забув, що при появі сторонніх у лавці він мав сховатися на другому поверсі або ж на кухні. І не показуватися, поки його не покличуть.
– Мене звуть… – повільно вимовив Тимош, тільки він хотів сказати своє ім'я, як до нього підійшов пан Герман і дав йому легенького підзатильника.
– Це один із моїх помічників, – швидко сказав господар лавки, підштовхуючи Тимоша до коридору і, дивлячись йому в спину, рявкнув: – Тобі було велено гарненько віддраїти столи й вимити підлогу!
– Так, пане, – несподівано для себе відповів Тимош. – Вибачте, пане!
Пан Герман упер руки в боки й насупив чоло:
– Та жвавіше! Інакше не бачити тобі ні потрохів, ні кісток!
– Ви добра душа, Германе, – щиро промовив гість.
– Чим я можу вам допомогти? – господар рибної лавки подивився на клієнта і натягнуто усміхнувся. – Тільки прошу поквапитися, у мене не так уже й багато часу.
–  Ваша відома всім копчена риба!
– От як? Я зараз... – пан Герман знизав плечима, потім розвернувся і зник в сусідній кімнаті.
– Ви просто не уявляєте, пані Сильвія, як мені хочеться спробувати щось новеньке! – сказав покупець.
– Новеньке? – здивувалася Сильвія. – Це рибна лавка, і де ж іще шукати копчену рибу, як не тут.
– Саме так, пані Сильвія, – він кивнув, – але до сьогоднішнього дня я й не замислювався, що це так смачно! Поки пан Герман займався справами, один його друг так вихваляв її, що я, чесно кажучи, просто не встояв і вирішив неодмінно спробувати!
– Як виглядав цей доброзичливий джентльмен? – запитав пан Герман, він поклак на стіл довгий згорток.
– Він… – покупець насупився і, дивлячись кудись убік, почав чесати гладко виголене підборіддя. – Дивна річ, – невпевнено пробурмотів він, – я говорив із ним кілька хвилин просто тут, біля дверей вашої лавки, але не можу пригадати ні його обличчя, ні голосу.
Пан Герман глянув на Сильвію.
– Я його зовсім не пам'ятаю, – продовжив клієнт.
– Не переймайтеся. Ось ваша риба, впевнений, вона буде смачнішою, ніж ви могли собі уявити.
– Вельми вдячний! – той уклонився і, схопивши згорток, поспішив до дверей.
– Нам потрібна допомога, Германе, – Сильвія підійшла до вікна.
Крізь замерзле скло люди, вози й коні здавалися різнокольоровими плямами, що рухалися в якомусь хаотичному ритмі.
– Можна буде покликати когось із ваших друзів. Когось, кому можна довіряти.
– Ні, – вона похитала головою, – не варто нікого втягувати.
– Тоді, – протягнув пан Герман, – залишається лише один варіант, чи не так?
Він схрестив руки на грудях і промовив:
– Пан Бум?
– Він той, хто все це почав, – Сильвія примружилася, ніби щось побачила на вулиці, – отже, він і повинен усе це закінчити.
– Пан Бум, – пошепки повторив за ними Тимош.