Глава XXVIII Софія та пан Ал

– Мені наснився жахіття, – сказала Софія, вона відкрила очі й уставилася на тонку смужку світла під дверима, – дуже страшне.
– Що тобі наснилося? – пролунав поруч тихий шепіт бабусі.
– На вулиці, десь біля дому плакало кошеня, – Софія насупила лоба, – я взяла ліхтар і пішла його шукати. Він так жалібно нявчав, кожного разу все тихіше й тихіше. Я дуже боялася, що він замерзне, і тоді я не зможу його знайти та врятувати.
– Ти знайшла його? – лагідно запитала бабуся.
– Ні, – Софія похитала головою, – я йшла на голос і була вже дуже близько, але хтось схопив мене й затягнув у темряву.

Вона уткнулася обличчям у подушку.

– Знаєш, що мені завжди казала матуся перед сном? – голос став трохи грубішим.
– Що? – запитала Софія і підняла голову.
– Хорошим діткам сняться добрі сни.

Поруч із ліжком зашипів сірник, і через мить у світлі лампи з'явився той, кого вона найменше очікувала побачити.

– Ти була хорошою дівчинкою, Софіє? – запитав пан Ал. Його обличчя сяяло задоволеною усмішкою, – я не дужн в цьому впевнений.
– Не може бути, – прошепотіла дівчинка, – я, мабуть, сплю.

Пан Ал, підгяв лампу, з підозрою оглянув кімнату, шумно понюхав повітря, ущипнув себе за щоку й, немов примирившись із чимось, сказав:

– Боюся, що ні, дитино. Це не сон.
– Бабусю! – крикнула Софія. – Бабусю, ти де?
– Тут немає жодної бабусі, – повчальним тоном промовив пан Ал. Він скромно сів на дальній від дівчинки край ліжка і повільно сказав: – ні твоєї, ні моєї, ні чиєїсь ще.
– Я чула її голос, – налякано прошепотіла вона.
– Ах, це, – пан Ал знизав плечима, – лише трюки, один із моїх численних талантів. Куди, до речі, входить і нявчання, – він примружив очі й, розчепіривши пальці, немов кігті, повільно повів рукою в її бік.

Софія відсунулася далі й уперлася спиною в стіну.

– Що ж, – пан Ал зітхнув, – якщо нам доведеться провести трохи часу разом, пропоную обговорити ситуацію, що склалася.

Він встав і почав ходити по кімнаті.

– З чого б почати? – він зупинився й, замислившись, почав вдивлятися в стелю.
– Може, почнемо з того, де це я і навіщо ви мене сюди привели?
– Ах, так! – пан Ал винувато усміхнувся. – Все просто, ти в гостях. Не те щоб ми чекали саме на тебе, Софіє, але якщо вже так випали карти, – він знизав плечима, – ласкаво просимо. Про решту ти дізнаєшся свого часу.
– Бабуся знайде мене, – вона встала й відчула, як у неї трохи закрутилася голова.
– Ні, дитино, – пан Ал співчутливо похитав головою, – не вставай ще хоча б годину, після того засобу для сну жахливе похмілля, так і впадеш на підлогу.

Пан Ал поставив лампу на столик біля стіни й знову почав ходити по кімнаті.

– Називай мене паном Алом, а я буду звати тебе… – він зупинився й трохи подумавши сказав: – дитино.
– Мене звуть Софія, – злісно промовила вона, – потрудіться запам'ятати, пане Ал, і я вам не дитина. Моя бабуся знайде мене, і тоді…
– І тоді що? – пан Ал скривився. – Вона вб'є мене? Закопає живцем? Заб'є мені осиковий кілок у серце?

Софія пильно дивилася на нього.

– Якби ти знала, – продовжив драматичним тоном пан Ал, – скільки разів за своє життя я чув подібну банальну нісенітницю, ти б дуже здивувалася. Я й сам часом дивуюся.

Софія почула тихі рівні удари дзвону міської вежі.

– Ого, – пан Ал пройшов у глибину кімнати й одним рухом відсунув важкі та запилені штори, – вже десята година ранку! Як швидко плине час!
– Вже ранок? – запитала Софія. Вона закривала очі рукою від яскравого світла.
– Рівно десята, – пан Ал відмахувався від хвиль пилу, що сипався зверху, – я вирішив дати тобі виспатися.
– Мої друзі прийдуть за мною...
– Дуже на це сподіваюся, – пан Ал усміхнувся.

Він відчинив дверцята лампи й погасив гніт, потім, підійшовши до дверей, запитав:

– Що бажаєш на сніданок?
– Я не голодна, – вона відвернулася до вікна.
–  Все ж таки я щось тобі принесу. – Він усміхнувся й зник за дверима.

Клацнув замок, Софія миттю підскочила до вікна і несподівано легко відкрила його. Від свіжого морозного повітря туман у голові швидко розсіявся, вона піднялася на підвіконня, ухопилася однією рукою за раму й висунулася назовні, щоб добре роздивитися місце свого ув'язнення.

– Так не чесно, – вигукнула вона.

Її кімната знаходилася на третьому поверсі невеликого маєтку. До дому виводила одна єдина дорога, що виключало появу незваних гостей і відвідувачів. Будинок оточував цегляний паркан заввишки півтора людських зросту. Через чорні гілки плюща виглядали залізні прути. У дворі ж чорніли гілки дбайливо підстрижених рядів кущів і дерев.

– Ой, – вона злякалася.

Трохи в стороні, на гілці величезного, розрослого в різні боки дубу, сидів ворон. Він з цікавістю розглядав дівчинку своїми розумними, чорними очима.

– Чого тобі? – Софія нахмурила брови.

Ворон підлетів ближче. Ступаючи повільно і поважно, він зметав з гілки сніг, після чого зупинився і поглянув на дівчинку.

– У мене для тебе нічого немає, – Софія простягнула вперед пусту долоню. – Бачиш?

Ворон потер дзьобом о гілку і подивився в бік міста, після чого знову подивився на Софію. Наче по злому наміру, яскраво світило сонце, і Софія прекрасно бачила темні дахи і труби димарів, міську вежу і відблиски на вікнах будинків міста.

– Так близько... якби тільки спуститися.

Швидко і шумно взмахнувши крилами ворон сплигнув з гілки і піднявшись високо вверх зник.

– Сподіваюся, ти не збираєшся спригнути і втекти? – у кімнаті стояв пан Ал. В одній руці він тримав чашку з молоком, а в іншій глиняну тарілку з вівсяною кашею.

– А якщо й збираюся, – зло промовила Софія, – то що?

– То хоч поїж трохи і наберися сил, – пан Ал поклав кашу і молоко на столик біля стіни і підійшов до вікна. – Ти, звичайно, вільна діяти так, як вважаєш за потрібне, але я б тобі тікати не радив.