Глава XXVII Велика істина життя

Пан Бум йшов повільно, попихкуючи трубкою і розмірковуючи про заголовки у завтрашній вечірній газеті.

– Вандал, що вчинив погром у Портовому Кварталі, знайдений мертвим, – пробурмотів він собі під носа.

У повітрі кружляли запізнілі сніжинки. Під ногами тихо і приємно скрипів сніг.

– Отже, – пан Бум почав розмірковувати вголос, – я нікуди не поїду.

Він розчаровано зітхнув. Пан Бум йшов мовчки, засунувши руки в кишені пальта і опустивши голову. Він думав про те, як діяти далі.

Він підняв голову і побачив перед собою обриси мосту. Це був старий міст, кам'яна кладка, потемніла від часу і частих дощів, різко виділялася на фоні снігу. Він простягався над льодовою водою каналу, вигинаючись прямо посередині, наче спина кота. З кожного боку стирчало по два палаючих блідо-оранжевим світлом ліхтарних стовпа і ще по два піднімалися на самому мосту. Щодня по ньому в напрямку до вантажної станції повзло не один десяток важко навантажених візків, залишаючи після себе на снігу бруд, вугільний пил і гній.

– Не найкраща ніч для прогулянки, пане Бум, – почувся приємний голос.

На мосту, біля ліхтарного стовпа, склавши руки за спину і дивлячись у небо, стояв жандарм.

– Не те слово, – пан Бум намагався розгледіти приховане в тіні обличчя незнайомця.

Нарешті жандарм повернувся до нього лицем, і пан Бум зрозумів, з ким має задоволення зустрітися.

– Ах, це ви, – ввічливо промовив він, – як йдуть справи? Вже вийшли на слід моїх загублених сиріток?

– Працюємо з усіх сил, – холодно промовив той.

– За що ми всі дуже вам вдячні, – пан Бум зробив короткий уклін і на дюйм підняв капелюх.

– А ви, я бачу, вирішили прогулятися на свіжому повітрі?

– Люблю, знаєте, пройтися по улюбленим кабакам, – пан Бум глибоко зітхнув, але тут же закашлявся і трохи згодом додав, – що ж ще залишається робити в такому холоді.

– Гідне заняття для гідної людини, – повільно промовив констебль.

– Я ніяк не хочу втручатися у ваші справи, – заискиваючи голосом промовив пан Бум, – але чи не буде вам приємно вислухати одне крихітне зауваження?

– Я слухаю, – констебль насупив лоба і серйозно подивився на товстуна.

– Не варто стояти так близько до стовпа, – пан Бум вказав угору на ліхтар, – ось та крижинка загрожує впасти прямо на вас.

Констебль подивився вгору на тоненьку сосульку розміром не більше олівця.

– А мені б дуже не хотілося, щоб ви від переляку, – продовжував пан Бум, намагаючись надати голосу всю ту щирість, на яку тільки був здатний, – впали з моста у воду. Я за вами туди точно не полізу.

Пан Бум поправив комір пальта і почав дихати на замерзлі руки. Він пильно дивився на констебля, йому було цікаво, як той відреагує на подібне зауваження.

– Дякую за турботу, пане Бум, – сказав жандарм.

– Ну, не хочу марно витрачати ваш час, – пан Бум повільно пішов мостом, – впевнений, що у вас і без мене справ предостатньо.

– Сьогоднішні справи я вже закінчив.

– І я впевнений, що ви все вирішили блискуче, – пан Бум підняв капелюх на знак уявної поваги. Він згадав про Стефана, який лежить в замерзлому вагоні десь на смітнику. Товстун насупився, плюнув у сніг.

– Ідіть додому, пане Бум, – відповів той байдужим голосом.

Коли міст залишився позаду, пан Бум завернув за кут і зупинився. Притиснувшись спиною до холодної стіни і бурмочучи собі під носа прокляття, він дістав трубку і сірники і спробував запалити.

– Щоб тебе пусто було! – ричав пан Бум і кинув черговий зламаний сірник у сніг.

Він сховав свій скромний скарб назад у кишеню і почав стискати і розтискати кулаки, щоб зігріти замерзлі пальці. Нарешті, відновивши колишню спритність у руках, він дістав трубку і, сердито стиснувши її між зубами, запалив перший сірник. Зробивши глибокий вдих, він задер підборіддя і випустив густий струмінь диму у зимове, усіяне зірками небо.

– От і краще, – крізь зуби пробурчав пан Бум.

Він заглянув за кут, щоб перевірити, чи не йде хтось за ним, а потім, прискоривши крок, продовжив свій шлях у Портовий Квартал, де йому був знайомий кожен закуток.

Пан Бум йшов швидко і обережно, намагаючись триматися в тіні і обходити стороною рідкісні ліхтарні стовпи. На вулиці було тихо, іноді десь у глибині будинків по дорозі лунало дзвін розбитого посуду, за ним слідував крик і відбірна лайка. З сусіднього будинку доносився вибуховий сміх і музика, трохи далі, в кінці вулиці чувся важкий гортанний кашель. Старі будівлі нічого не приховували від заблукалого тут випадкового перехожого, будь то пороки чи моменти радості місцевого люду.

Пан Бум, з червоним від морозу носом і щоками, вибрався з лабіринту замерзлих вулиць і опинився на площі Портового Кварталу.

Він попрямував прямо в «Старий лис», щоб зігрітися, втамувати спрагу, заспокоїти завиваючий живіт і, якщо випадеться нагода, перекинутися партією в картки. Нічого так не відволікало його від турбот, як азартна гра та ставки.

– Пане Бум! – привітав його шинкар. – Ну що за славний вечір!

– І тобі доброго вечора, – товстун усміхнувся і, розтираючи руками щоки та вуха, пройшов до стійки.

– Якби сама королева удостоила моє скромне заклад своєю присутністю, – шинкарь ввічливо вклонився, взяв з полиці кружку і до країв налив йому пива, – я здивувався б куди менше, ніж зараз.

– З чого це? – сказав пан Бум і зробив кілька жадібних глотків.

– Коли людина приходить до тебе вдень і віддає всі борги, як ти сьогодні, то це може означати, що вона або помирає, або відправляється у довгу подорож, що, в принципі, одне й те саме.

– Я тебе розчарую, – пан Бум поставив на стіл кружку і голосно ікнув, додав, – хоч мені цього жахливо не хочеться. По-перше, я здоровий, як бик, і покидати наш славний місто в мої плани не входить… поки що.

– А по-друге? – шинкар усміхнувся. Він завжди цінував дотепність пана Бума, мабуть, так само як і його любов до випивки і апетит.