Глава XXVI Пан Бум знаходить Стефана

— Скільки, ти кажеш, він тобі винен? — трактирник з інтересом розглядав несподіваного гостя.

Пан Бум сперся ліктем на стійку і з нудьгою розглядав улюблену таверну робітників вантажної станції. Трактир був скоріше схожий на простеньку забігайлівку: чорна від кіптяви і мазуту підлога; прості стільці і всі в плямах столи стояли, де попало; стіни були замазані чорними розводами там, де п'яні відвідувачі хапалися руками.

«Порівняно з цим місцем наш трактир виглядає як клуб для джентльменів», — подумав про себе пан Бум.

— Трохи, — сказав пан Бум, — але моя стара викине мене з дому, якщо я не знайду Стефана і не виб’ю з нього гроші.

— Ну, тоді збирай свої речі, друже, — хазяїн трактира розсміявся, — Стефан, цей гад, знаєш, і мене обікрав днями.

— От як? — здивувався пан Бум.

— Ага, — протяжно відповів той і, насупивши лоба, сказав, — але я навіть і не думаю повернути своє. Чув, що він обчистив лихваря в Портовому Кварталі?

— Як же ні, саме тому-то я його й шукаю, — пан Бум хмикнув, — раз пограбував когось, то нехай віддасть мені борг.

— Я б на твоєму місці навіть не сподівався на його сумління, — трактирник знизав плечима, — хоча, чорт його знає. Може, якщо його добряче налякати, то він щось таки дасть. Тим більше, що він залишився без свого найкращого друга.

— Ореста? — наігранно здивувався пан Бум. — А що з ним сталося?

— Та я й не знаю, — той знову знизав плечима, — зник кудись і Стефан почав дивно поводитися.

— То, може, підкажеш, де його шукати? — пан Бум поклав на стійку долоню і залишив монету.

— Якби мені довелося ховатися, то я б сховався саме там, — трактирник кивнув головою в бік залізничного звалища, — це найбільш підходяще місце, повно затишних куточків, і ніхто чужий не стане там блукати, — він повільно взяв монету і, сховавши її в кишеню, — не здивуюсь, якщо Стефан справді там.

— А скільки він тобі винен? — пан Бум направився до виходу.

— Він знає, скільки, — відмахнувся хазяїн кабака, він дивився на пана Бума і коли той відкрив двері, додав: — Йшли б ви додому, пане.

— Не раніше, ніж закінчу свої справи.

Пан Бум брів серед покинутих і розбитих вагонів. Як і в місцевому трактирі, на звалищі панував такий же безлад: дошки, ящики, бочки безладно валялися серед прогнилих товарних вагонів і розбитих пасажирських купе. Іржаві залишки вагонів виглядали з-під снігу, під ногами роздавався хруст розбитого скла.

Іноді, з темряви виступали тіні забутих паровозів. Поїдені іржею, залізні гіганти з пом’ятими боками і рваними трубами нагадували опудала фантастичних звірів.

Тут, серед залізничного мотлоху, можна було запросто вляпатися в неприємності, і пан Бум постійно був насторожі. Кожен раз, звертаючи за ріг, він виставляв вперед ліхтар і короткий залізний прут в надії, що це змусить задуматися кожного, хто опиниться на його шляху.

Поки що, крім пари п’яних бродяг, що грілися в розбитому вагоні, він нікого не зустрів. Як він не старався, але нічого крім п’яного бурмотіння він від них добитися не зміг, і йому довелося йти далі.

— «Тут вам і місце», — зло подумав пан Бум, залишивши їх позаду.

Пішов сніг. Бродити по звалищі, не бачачи перед собою нічого, не найкраща ідея. Пан Бум, опустивши голову, роззирався навколо в пошуках місця, де можна було б перечекати заметіль.

— Так-то краще, — прошепотів він, залазячи у відчинені двері товарного вагона.

Він поклав ліхтар і почав струшувати сніг, що облепив пальто і капелюх. За дверима туди-сюди носилися сніжинки. Пан Бум розгледів біля стіни ящик. Він кілька разів стукнув його важким черевиком, щоб розігнати щурів, після чого підсунув ногою ближче до себе і обережно та повільно сів.

З кишені пальта він дістав флягу і, покачавши її з боку в бік, збовтав її вміст. Він зробив кілька ковтків і знову сховав флягу в кишеню. Після цього дістав люльку.

— Ні, я, мабуть, справді здурів, — розмірковував вголос пан Бум, — якщо сиджу тут замість того, щоб грітися в притулку чи в пабі.

Заметіль навіть не думала вщухати і йому нічого не залишалося, як слідувати своєму звичному в таких умовах ритуалу: він набив люльку і, розкуривши її, випустив угору густий струмінь диму, який тут же підхопив вітер і виніс за двері.

Пан Бум нахилився до ліхтаря, щоб підкрутити гніт і краєм ока помітив слабкий блиск у кутку вагона.

— Що за чорт? — він виставив перед собою прут, мов шпагу, і обережно ступаючи, пішов уперед.

Стефан, загорнутий у кілька ковдр, притулившись спиною до дощаної стіни вагону сидів на старому матраці. Навколо валялися пляшки, обгризені кісточки курки.

В одній руці Стефан стискав люльку для куріння, інша лежала на животі. Засохла кров на комірі пальта, сорочці та ковдрі. Голова відкинута набік, оголюючи акуратно перерізане горло. У роті зловісно блищав золотий зуб.

Стефан втупився на пана Бума мертвими, скляними очима.

— От і знайшов я тебе, хлопче, — прошепотів пан Бум.

Він нахилився, підняв капелюх покійного і накрив ним його обличчя.

— Чого ж ти не забрав його тіло, — прошепотів пан Бум, звертаючись до свого недавнього компаньйона пана Ала, — виходить, не так вже вони тобі й потрібні ті тіла.

Пан Бум дістав з кишені флягу і зітхнув:

— За тебе, бідолаха.

Він підняв її над головою і пролив трохи на підлогу, зробивши кілька легких ковтків. Сховавши її назад у кишеню, він озирнувся навколо. Знаючи пристрасть і схильність свого колишнього компаньйона до драми та театральності, пан Бум очікував побачити десь на стіні таємничий знак-попередження, намальований, звісно ж, кров’ю. Але, за винятком замерзлих крапель крові на дошках, стіни були чисті.

Тіло вбитого само по собі слугувало найкращим попередженням. Хлопець вліз, куди не слід було, і кара не змусила себе чекати.

Панові Буму стало щиро шкода бідолаху. Звісно, Стефан не був ангелом і наробив чимало лиха, але все ж, померти в такому місці, одному, на потіху щурам — він явно не заслуговував такої долі.