XXV Молодість Сильвії

Герман перевірив, чи зачинені двері та вікна, і після виконання цього обов'язкового щовечірнього ритуалу, взявши лампу, пішов у крихітну комірчину за кухнею, що зазвичай слугувала йому майстернею. Пахло в ній свіжими тирсою, лаком, фарбами та гасом. Посунувши до стіни два ящики, він поклав на них старі двері, після чого кинув зверху старі покривала і ліг спати.

Бешкетник виявив, що залишився на кухні зовсім один. Він зіскочив з серванта на полицю вогнища і, потягуючись і позіхаючи, пішов спати до свого теплого господаря, попередньо перевіривши, чи сплять нагорі несподівані гості.

В будинку було тихенько, віддаючи останні часточки тепла, потріскували вуглинки, ледве чутно стукалися в вікна крихітні сніжинки.

Тимош не спав, він ворочався на софі як дитина перед довгоочікуваним Різдвом. Як він не старався думати про завтрашню подорож, його думки знову і знову поверталися до пана Ала. Цей дорослий не зупиниться, поки не знайде його або Софію.

Чим сильніше він заплющував очі і намагався заснути, тим швидше в його голові проносилися думки. Нарешті, Тимош здався і, скинувши покривало, повільно встав. Він вирішив спуститися вниз на кухню і посидіти біля вогнища.

Хлопчик запалив свічку, підібрав свої черевики з різнокольоровими і різними за довжиною шнурками і відчинив двері. Він вирішив, що босоніж зможе спуститися по сходах набагато тихіше, як миша, так, що його не почує навіть господарський кіт.

Обережно переступивши найскрипучішу східинку він опустив ноги на холодну підлогу і зморщився.

– Як же холодно, – тихо пробурмотів Тимош, переминаючись з ноги на ногу і натягуючи черевики.

Він прислухався, чи не розбудив кого, але в будинку, як і раніше, було дуже тихо: тільки ставні скрипіли на вулиці.

Прикривши долонею свічку так, щоб світло не потрапляло на сходи і коридор, хлопчик зайшов на кухню. Тут було значно тепліше ніж у його кімнаті, біля вогнища відчувався недавній жар від розпеченого вугілля.

Тимош поставив свічку на стіл і наливши собі з глиняного глечика трохи води, сів на стілець. Склавши руки на столі, він опустив на них голову і почав збирати пальцем розталий віск, струмки якого повільно котилися вниз по свічці.

На порозі з'явився Бешкетник, він дивився на хлопчика.

– Вибач, якщо розбудив тебе, – тихо прошепотів коту Тимош. – Ніяк не можу заснути.

Бешкетник розуміюче нявкнув, стрибнувши на стіл, він сів навпроти свічки і замуркотів, звузивши хитрі очі.

– Не спиться? – на кухню зайшла Сильвія і прикрила за собою двері.

– Я ніяк не міг заснути і вирішив трохи посидіти тут у теплі,, – Тимош встав і підсунув їй стілець.

– У тебе на диво хороші манери, Тимоше, – вона посміхнулася і сіла за стіл.

– Ви теж не можете заснути?

– Занадто багато думок в голові, – вона погладила Бешкетника, – а тут ще почула, як ти спустився вниз і вирішила перевірити, чи все у тебе добре.

– Все добре, – Тимош знизав плечима і сів на своє місце.

Він сумно зітхнув.

– Тебе щось турбує, хлопчику? – вона здивовано подивилася на нього.

– Я не все розповів вам про пана  Ала, – він опустив очі.

– Ось як? – здивувалася Сильвія. Вона склала руки на столі і зчепила пальці в замок. – Хочеш розповісти зараз?

– Пану Алу, – заїкаючись почав Тимош, – потрібні були тіла.

– Тіла? – вона подивилася на нього, насупивши лоба. – Які тіла?

– Першого разу, – продовжив Тимош, дивлячись на свої руки. – Нам довелося відкопати тіло на цвинтарі. Здається, воно називається «Старий притулок».

– Може, маєш на увазі «Останній притулок»? – запитала Сильвія.

– Так, – він кивнув.

– Коли це сталося? – вона уважно дивилася на хлопчика.

– Тиждень тому, – відповів Тимош і трохи згодом додав, – а вчора вночі він і пан Бум забрали два тіла тут, в Портовому кварталі у якоїсь жінки.

Сильвія важко зітхнула і відкинулася на спинку стільця.

– І це були діти, – Тимош підняв голову і подивився на неї. Він говорив тихо, плавно переходячи на шепіт, – такі ж, як я. Вони винесли їх з дому і склали у візок.

– А що вони робили з тілами, Тимоше?

– Не знаю, – він знизав плечима, – їх повинен був хтось забрати, напевно.

– А Софія знає про це? Про те, що саме було у візку пана Ала? – запитала Сильвія, дивлячись Тимошу прямо в очі.

– Ні, я не хотів її лякати.

– Добре, – Сильвія полегшено зітхнула, – не розповідай їй, не хочу, щоб вона хвилювалася даремно.

– Звичайно, – Тимош кивнув. – Я хотів розповісти вам про все раніше, але боявся, що ви проженете мене геть...

– Я б не стала тебе проганяти, – вона ласкаво посміхнулася і потріпала його по голові.

– Ви дуже добрі до мене, я ніколи не забуду цього.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожен думав про щось своє. Бешкетник втомився від розмов, зістрибнув зі столу і попрямував до дверей.

– Я зараз відкрию тобі, – Тимош вийшов з-за столу і випустив кота в коридор.

– ВТомився від наших балачок, – Сильвія повільно провела долонею над свічкою і вогник почав гойдатися з боку в бік.

– То значить, завтра ми виїжджаємо?

– Дивись на це інакше, – вона стискала і розтискала пальці над гарячим вогником, – не виїжджаємо, а вирушаємо в подорож.

– Ви багато подорожували? – Тимош по-дитячому склав руки на столі і з цікавістю дивився на співрозмовницю.

– О, так, – протягнула Сильвія, – дуже багато. Я мандрувала з групою бродячих артистів, циркачів і де ми тільки не були...

Вона спрямувала погляд убік, згадуючи країни і міста в яких їй колись довелося побувати.

– Справді? – здивувався Тимош. – Ви були бродячою артисткою?

– Так, – Сильвія посміхнулася і додала, – у мене був свій номер, я розповідала відвідувачам ярмарки про їхнє минуле і натякала на їхнє майбутнє. Люди завжди готові добре заплатити, щоб дізнатися про себе трішки більше.