Глава XXIV Заколотники

Не рахуючи Бешкетника, пан Герман жив один, але, тим не менше, на його кухні панує такий же порядок, як, скажімо, на кубрику військового судна.

Дві сковорідки, одна побільше, інша трохи менше, казанок і кілька найрізноманітніших за формою глиняних тарілок умістилися на товстих полицях праворуч від вогнища.

Ліворуч від вогнища стояла висока потерта шафа з різними дрібницями: приправи, сіль, пакувальний папір, книги з пожовклими від жиру сторінками, ножиці, шматок мотузки, залізні гачки, банки з чаєм і кавою, а також стара підзорна труба і кілька свічок. Зверху, знаходився улюблений кошик Бешкетника.

На стіні біля віконця висіли дошки для обробки риби і гострі, вигадливої форми ножі. За дверима громоздилися кошики для риби та дрова.

Посеред кімнати стояв довгий стіл з подряпаними кігтями ніжками. Стільців у кімнаті було всього три: два біля столу і один з фартухом на спинці біля вогнища.

Пан Герман розпалив вогонь у каміні і скоро на кухні стало тепло і по-домашньому затишно. Він наповнив кавник водою і поставив його на вогонь.

– Навіть не знаю, чим вас пригостити, – промовив господар будинку, оглядаючи вміст шафок.

– Кава буде в самий раз, – усміхнулася Сільвія.

– Зачекайте! – вигукнула Софія. – У нас же є печиво! Я миттю!

– Ніяких солодощів на ніч, – Сільвія пригрозила пальцем онуці і та неохоче підкорилася.

Повітря наповнилося запахом кави.

– Раз нам не дають печиво, – почала Софія, – то буде справедливо, якщо ви поділитеся з нами вашим напоєм.

– Пробач, Софія, – зітхнула Сільвія, – але сьогодні саме та ніч, коли вам потрібно добре виспатися. – Вона подивилася на дітей, – завтра буде дуже довгий день.

Пан Герман запалив газову лампу і Сільвія з онукою сіли за стіл.

– Пробач, малий, – він усміхнувся Тимошу, – велике скупчення людей на моїй кухні – це рідкість. Давай придумаємо для тебе щось цікавіше за стілець.

Він пройшов до дверей і, витягнувши з кутка три кошики, перевернув їх догори дном і поставив біля столу.

– Ну як тобі? – він підморгнув хлопчику.

– Чудово, дякую, – усміхнувся Тимош. Він сів на них верхи, і ті неприємно затріщали.

Від гарячих чашок тихенько піднімалися струмочки пари, вони крутилися і розчинялися в повітрі над столом. Герман, він же господар будинку, підкрутив у лампі ґніт і той став горіти трохи яскравіше, освітлюючи всіх зібраних за столом м'яким теплом світлом.

– Ти зрозуміла, що ми тут, – Софія розглядала вогник у лампі, – завдяки записці?

– Так, – Сільвія кивнула, – добре, що ви вирішили мене попередити.

– Ми вирішили, – Софія кинула на Тимоша задоволений погляд. – Що намалювати загадку буде найкраще і що ти, звичайно ж, розгадаєш її.

– Загадку? – запитав пан Герман.

– Вони намалювали кота і рибу, – весело усміхнулася Сільвія.

– Кота і рибу?

– Це шифр, – дівчинка знизала плечима, – головне, що той, хто мав здогадатися все зрозумів.

– Але чому саме риба? – пан Герман насупив лоба. – Ви могли б намалювати поруч з котом пірата.

– Хм! – Софія випрямилася на стільці і урочисто заявила. – Ви праві! Відтепер, у нашому шифрі ви, пане Германе, пірат.

– Радий, що ми змогли домовитися, – він віддав скромний уклін і додав. – Пірат Герман, до ваших послуг.

За вікном десь на площі загавкав пес, і всі, крім господаря будинку, насторожилися.

– То що все ж таки відбувається? – запитав він, поглядаючи на гостей.

Сільвія подивилася на дітей і сказала:

– Вам вже давно пора спати, йдіть нагору і виспіться як слід. Я розбуджу вас рано вранці.

– Ви збираєтеся обговорювати справи так, – Софія насупилася, – ніби нас вони зовсім не стосуються.

Вона підійшла ближче, поклала руки на стіл і сказала:

– Ми нікуди не підемо, тож пропоную почати обговорення. Уважно слухаємо.

– Як знаєте, – втомлено промовила Сільвія.

Вона взяла свою чашку з кавою і простягнула онуці, Софія, зробивши два коротких ковтки, передала чашку Тимошу.

– Той дорослий, – почала Сільвія, дивлячись на хлопчика, – який переслідував тебе, Тимош, я його сьогодні бачила.

– Пан Ал? – ледве чутно прошепотів він.

– Він самий, – кивнула Сільвія і продовжила. – Заявився у мене на порозі і зажадав, щоб я тебе видала.

– Але як він нас знайшов? – запитала Софія.

– Це вже неважливо,  важливо те, що ми будемо робити тепер.

– Він погрожував вам? – запитав Герман.

– Не прямо, – відповіла Сільвія і примружила очі. – Він показав мені, що станеться, якщо я не виконаю його прохання.

– А ми не можемо просто розібратися з ним, з цим паном Алом? – запитав Герман. – На всіх знайдеться управа.

– Не цього разу, – похитала головою Сільвія. – Я не хочу ризикувати, тому завтра вранці ми поїдемо з міста.

– Поїдемо? От ще! – розсердилася Софія. – Тут мій дім і я нікуди звідси не поїду!

– Пробач, – Сільвія підійшла до онуки і поцілувала її в маківку. – Але нам доведеться ненадовго поїхати.

– На скільки? – запитала Софія, недовірливо дивлячись на бабусю.

– На місяць, – та знизала плечима, – три? Хто знає... Але я можу пообіцяти тобі дві речі.

– Які? – оживилася дівчинка.

– Сумно вам з Тимошем не буде, – вона усміхнулася, – і наша подорож не затягнеться надто надовго.

Вона подивилася на хлопчика, він сидів на кошику опустивши голову вниз.

– Тимош, слухай мене дуже уважно, – промовила вона ласкавим голосом. – У тому, що відбувається, твоєї вини немає.

– Але якби я не прийшов до вас додому... – тихо промовив він але Сільвія його перебила.

– Я дуже рада, що познайомилася з таким милим молодим чоловіком, як ти, – вона нахилилася і, легенько гладячи його по голові, сказала, – і не стала б нічого міняти.

– Через мене вам доведеться поїхати, – він схлипнув і витерши рукавом ніс сказав, – я не мав приходити до вас.