Глава XXIII Печиво, Кіт та екіпаж

Софія розкладала по блюдцях печиво, яке поцупила з дому, і похмуро поглядала на пана Германа. Вже цілу годину вона випитувала в нього останні новини, які він збирався обговорити з її бабусею, а він, в свою чергу, вперто відмовлявся і всіляко ухилявся від відповіді.

– І все ж таки, пане Герман, – Софія сіла за стіл і, підперши підборіддя долоньками, дивилася на господаря рибної лавки, – про що ви хотіли поговорити з моєю бабусею?

– Про те, – він відправив у рот печиво і, запивши його чаєм, додав, – що не призначене для дитячих вух. А Сільвія знає, що ти тут мене допитуєш?

– Ні, – дівчинка похитала головою, – якщо сказати чесно, ми з Тимошом повинні сидіти вдома, поки вона не повернеться, але замість цього вирішили завітати до вас. – Вона усміхнулася і простягнула йому тарілочку з печивом, – Пригощайтеся!

Тимош посміхнувся. Він сидів на підлозі біля каміна і грався шнурком із Бешкетником, який розвалився на стільці.

– У вас чудовий кіт, пане Германе, – сказав із захопленням Тимош, розглядаючи масивні лапи пухнастого звіра. – Давно він у вас?

– Так, десь два роки… не більше.

– Як він до вас потрапив? – запитав Тимош, з цікавістю розглядаючи мордочку кота.

– А дідько його знає, звідки він узявся, – почав старий моряк, – ще кошеням взявся у мене тягати рибу з прилавку, і головне – так тихо, непомітно. Я вже думав, що збожеволів, поки не побачив, як цей крадій намагався вкрасти рибу втричі більшу за нього.

– Так, ось чому його звуть Бешкетник! – вигукнув хлопчик. – Пухнастий крадій!

На підтвердження його слів кіт схопив лапами шнурок і вирвав його з рук Тимоша.

– І зовсім він не крадій, – повчальним тоном промовила Софія, – він хижий звір і всього-на-всього добував собі їжу.

Кіт відчув на собі погляди дітей і господаря дому, голосно заурчав, розтягнувся на всю довжину, звісивши мордочку і лапи зі стільця.

– Погладь його, не бійся, – усміхнувся пан Герман, – він занадто зручно влаштувався, щоб піти.

Тимош повільно і обережно провів долонькою по густій шерсті кота, і той заурчав ще гучніше.

– Цікаво, – тихо промовив Тимош, – що йому сниться?

– А мені цікаво, пане Германе, – з докором промовила Софія, – що це у вас за новини для моєї бабусі.

Вона підсунула до себе всі тарілки з блюдця з печивом і додала:

– Ні крихти, поки не розкажете!

Господар дому втомлено зітхнув і, подивившись на Софію, сказав:

– Ну, добре, дещо я можу вам розповісти.

– Справді? – Софія здивувалася, вона аж ніяк не очікувала, що той здасться так швидко, так несподівано і за просте печиво.

– Так, – він кивнув і, подивившись на дітей, додав, – я хотів сказати твоїй бабусі, щоб вона не відпускала вас одних у місто коли стемніє.

– І все? – знову здивувалася Софія. – Це ми і без вас знаємо, пане Жартівник, чи ж вам відома якась особлива причина?

– А це я вже розкажу тільки вашій бабусі, – він усміхнувся і, простягнувши руку через стіл, схопив кілька печенюжок, після чого відправив їх у рот.

– Запийте вже тоді, – з’їдливим тоном сказала Софія, – не вистачало, щоб ви подавилися.

Вона підсунула йому чашку теплого чаю, і пан Герман, із неприхованим задоволенням, зробив кілька голосних ковтків. Він поставив чашку на стіл і задоволено зітхнув.

– А ми от, – продовжила наступ Софія, – завтра вночі спеціально підемо одні гуляти по місту. Чого нам боятися? Місто ми знаємо, не заблукаємо.

– Ти ж від мене не відчепишся, так? – він підпер підборіддя кулаком.

– Звичайно, ні, – Софія барабанила пальцями по столу і пильно дивилася йому прямо в очі.

– Ходять різні чутки, – задумливо, наче сам із собою, почав говорити пан Герман. – І далеко не до всіх байок варто прислухатися, але ясно одне…

– Що? – перебила його Софія. – Що ясно?

– Назріває щось недобре, – він примружив очі і втупився у вікно. – Наче місто до чогось готують, перевіряють його на міцність у найрізноманітніших куточках.

На площу вилетів екіпаж, не знижуючи швидкості, він промчав повз рибну крамницю, сильно налякавши дітей, і розчинився у сніговій, морозній імлі.

Тимош віддав шнурок коту і підійшов до вікна. Він не побачив нічого дивного, але саме це і лякало. Слова пана Германа звучали у нього в голові і тепер уява хлопчика малювала похмурі картини того, що відбувається в темряві.

– Що там? – спитала Софія.

Вона підвелася з-за столу і вставши біля Тимоша почала розглядати площу.

– Коляска зупинилася біля твого дому, – тихо сказав Тимош.

– Ти впевнений? – Софія зморщилася, намагаючись роздивитися екіпаж. – Я нічого не бачу.

– У кімнаті хтось запалив світло, – прошепотів Тимош. – Всього на хвилину, а потім знову його погасив.

– Що ви там виглядаєте? – пан Герман дивився на них із цікавістю. – Невже мої балачки справили на вас таке враження? – Він винувато усміхнувся.

– Ось ще скажете, – крізь зуби промовила Софія, – ваші балачки тут зовсім ні до чого.

– А кого ж ви тоді так старанно виглядаєте? Тролів?

– Якщо тролі ганяють ночами у колясках, – почала Софія, – то так.

На підвіконня стрибнув Бешкетник, він потягнувся і втупився кудись у темряву.

– От би мені такі очі, як у нього… – задумливо промовила Софія. Вона підійшла до кота і почала повільно його гладити.

– І мені, – зітхнув Тимош.

У двері наполегливо постукали і діти разом відскочили від вікна.

– Ви когось чекаєте, пане Германе? – спитала Софія.

– Наскільки мені відомо, то ні, – він підвівся з-за столу і, знизавши плечима, додав, – я і вас не чекав.

– Ваші жарти зараз недоречні, пане Германе, – Софія з докором подивилася на нього, – раптом це хтось чужий?

– А ми зараз це і з'ясуємо, – господар дому схопив печиво, відправивши його в рот, вийшов із кімнати і почав спускатися сходами на перший поверх. – Особисто мені здається, – він говорив голосно і впевнено, щоб заспокоїти дітей. – Що це всього-на-всього твоя бабуся.