Глава XXII Пан АЛ погрожує

Сільвія тримала в руках гарячу чашку щойно приготованого чаю і чекала на нового клієнта, який запізнювався вже понад двадцять хвилин. Вона була не в настрої і картала себе за те, що сиділа в салоні одна, в той час як могла б допомагати дітям наводити лад на горищі, де буде спати Тимош. Вдень вони добре закріпили всі дірки в даху, тож вночі там буде більш-менш тепло, і у хлопчика з'явиться свій куточок.

Тимош їй сподобався, і вона вирішила, що на якийсь час він залишиться у них, тим більше, що Софії буде з ким поговорити, і вона припинить свої вилазки до будинку батьків. Єдине, що її турбувало, це фотографія, яку хлопчик приніс зі закинутого складу. Сільвія вирішила, що обов'язково розповість про свої здогадки Тимошу, але згодом, коли настане підходящий момент.

Внизу на сходах почулися кроки і мить потому у двері тричі постукали.

– Є хто-небудь? – почувся за дверима приємний чоловічий голос. – Вибачте за запізнення, але я ніяк не міг вирватися раніше. Я все відшкодую.

– Заходьте, – вона встала і пройшла до дверей, – ви не перший, хто тягне до останнього, перш ніж наважитися звернутися до мене.

На порозі стояв пан середніх років. Він винувато усміхався і тихенько погойдувався на каблуках. У лівій руці він тримав капелюх, у правій – газету.

– І ще раз прошу мене вибачити за запізнення, – промовив він, заходячи до кімнати.

Сільвія кивнула і вказала йому на крісло біля столу.

– Як до вас звертатися? – спитала вона, сідаючи навпроти клієнта. – Перш ніж відповідати, майте на увазі, що називати справжнє ім'я зовсім не обов'язково.

– Чудово! – він поклав капелюх і газету на стіл. – Тоді забудемо про ім'я.

– Що вас до мене привело? – вона пильно подивилася йому в очі.

– Зі мною сталася біда, пані, – він тяжко зітхнув, – я втратив дорогу мені людину і ніяк не можу її знайти.

– Кого ж ви втратили? – вона дістала з ящика потріпану колоду карт і поклала її на стіл.

– Хлопчика, – відповів клієнт і підняв брови так, ніби сам здивувався тому, що сказав, – а він мені дорожчий за все на світі.

– Опишіть його, – вона намагалася не виказати свого хвилювання і почала тасувати карти.

– Його звуть Тимош, – м'яким голосом промовив клієнт, – у мене з собою його портрет. Тут, в газеті.

Він розгорнув газету і підсунув її до Сільвії.

Нарис був зроблений на швидку руку, але це був саме Тимош. На ньому була кепка Софії і її пальто, Сільвія впізнала це пальто за розтріпаним коміром і ґудзиком, що висів на нитках.

Праворуч, на цій же сторінці, трохи нижче жирними літерами було надруковано заголовок: «Зникла дівчинка була знайдена мертвою».

– Як думаєте? – сумним голосом спитав чоловік. – Ви зможете мені допомогти знайти мого хлопчика?

Сільвія кілька разів перечитала заголовок, після чого уставилася на руки клієнта. Той повільно, ледве торкаючись пальцями поверхні столу, відбивав якусь ритмічну мелодію.

– Це завтрашній випуск газети, – лагідно промовив він, – якщо ви того забажаєте, то її ще можна відредагувати. Скажімо, щось викреслити.

– Я так гадаю, – вона суворо подивилася на нього, – пане Ал?

– До ваших послуг, – він кивнув.

– Невже ви думаєте, що можете так просто прийти сюди і мені погрожувати? – під столом пролунав клацок зведеного курка револьвера.

– Аж ніяк, – він скривився від образи, – я прийшов не для того, щоб погрожувати вам чи вашій онучці, а щоб домовитися.

Вона кинула в нього газету і націлила револьвер йому в груди.

– Пані, – пан Ал нахилився над столом так, що його лоб опинився на рівні дула револьвера, – перш ніж ви натиснете на гачок, хочу вам повідомити, що я єдиний, хто може змінити зміст завтрашнього номера цієї газети.

Він закрив ліве око і став вдивлятися в ствол, намагаючись перевірити, чи заряджений револьвер.

– Для вас там знайдеться куля, пане Ал, – холодно промовила Сільвія. – А тепер відійдіть до стіни.

Пан Ал тяжко зітхнув:

– Ну, знаєте, – він встав і повільно попрямував до стіни, – це вже починає дратувати...

– Я сподіваюся...

Він схрестив руки на грудях і з докором у голосі сказав:

– Якщо хочете протримати мене тут всю ніч, то прошу видати мені ковдру.

Не зводячи з нього очей, Сільвія відкрила верхню шухляду столу і, діставши з неї навісний замок, підійшла до дверей.

– Попрошу вас залишитися тут на деякий час, – вона відкрила двері і причепила замок до залізної петлі.

– Мені зовсім не хочеться зловживати вашим радушшям і гостинністю, – промовив він, дивлячись, як вона виходить за двері.

– Не думаю, що ви затримаєтеся тут надовго, – вона зачинила двері і підвищивши голос, так, щоб він почув її з-за дверей, додала, – почитайте поки вашу мерзенну газету.

Сільвія зачинила замок і швидко спустилася вниз по сходах.

– Що ж, – пан Ал дивився з віконця, як вона забралася в екіпаж, і той тихо застукав колесами по замерзлій бруківці. – Нудно з вами не буде.

Він підібрав з підлоги газету і, зручно вмостившись у кріслі господині салону, взявся читати.