Глава XVIII Допит

Він двічі перечитав лист. Якщо пан Ал хотів переконати його у своїх добрих намірах, то йому це не вдалося. Пан Бум зім’яв лист, підпалив його і кинув догорати в порожній підсвічник і скоро від листа пана Ала залишилась горстина попелу і маленький шматочок паперу.

Пан Бум дивився на вулиці міста і роздумував про те, що сталося. Через пил і брудні плями на вікнах окремі деталі міського пейзажу танули в тумані. На гострих, обсипаних снігом дахах, ніби горгулі з готичних романів, сиділи ворони. З двору лунали крики і сміх дітвори. Вихованці приюту займалися чим завгодно, але тільки не прибиранням снігу. Вони добре розуміли, що уникнути покарання вже не вдасться і вони вже точно позбавлені вечері, а тому веселилися на повну котушку. Найменші катали по двору кульки для сніговика і будували сніжні фортеці, всі інші бігали по двору, обстрілюючи один одного сніжками.

Заглиблений у свої думки пан Бум не відразу почув стук у двері.

– Пан Бум? – послышался дитячий голос. – Ви тут?

– Чого тобі? – він проворчав у відповідь, дивлячись у вікно.

– Пані Агата просить вас спуститися в їдальню.

– А вона не пояснила навіщо?

– Ні, пане, – розгублено відповіли за дверима, – сказала лише, що це дуже терміново, бо поліцейський спішить.

– Поліцейський? – пан Бум підійшов до дверей.

– Так, пане, – швидко відповів голос, – поліцейський і пані Агата чекають на вас в їдальні.

– Скажи, що я спущуся через хвилину.

– Добре.

Пан Бум підійшов до вікна і краєм ока виглянув на вулицю. Він шукав найменші ознаки засідки, але ні поліцейського екіпажу, ані жандармів поблизу не видно було. Він відтягнув ліжко і підняв дошку, під якою у маленькій жестяній скриньці ховав гроші. Як він і чекав, все було на місці. Переклавши у кишені пальто кілька монет, він поклав скриньку назад в схованку і повернув дошку на місце. Після чого він схопив зі стільця свій старий у зелену і бордову клітинку шарф і вийшов із кімнати.

Біля дверей його чекав посильний пані Агати.

– Бачив когось чужого тут або на вулиці? – тихо запитав товстун.

– Нікого, тільки одного жандарма в їдальні.

– Добре, – протягнув пан Бум, – йди по своїм справам.

Він повільно спустився на перший поверх і, глибоко зітхнувши, штовнхув двері і увійшов у їдальню.

– Нарешті, – привітала його пані Агата.

– Щось сталося? – він подивився на жандарма.

Це був молодий чолові такк двадцяти чотирьох. Він сидів прямо і уважно розглядав пана Бума. Охайне чорне волосся, так само охайними були і його нігті на довгих тонких пальцях. Він більше схожий на бібліотекаря або вчителя, ніж на поліцейського.

Пан Бум сів на своє звичайне місце за столом і нудним тоном запитав:

– Так чим можу допомогти?

– Не могли б ви, пане Бум, – той відкрив блокнот і готувався писати, – розповісти, що сталося з вашими вихованцями?

– Вони спустушили мої кишені і втекли, – відповів пан Бум і підпер підборіддя кулаком.

— Де саме це сталося? – поліцейський принявся щось царапати в блокноті.

— Звісно ж у Портовому Кварталі, – пан Бум хмуро посміхнувся, – де ж ще?

— Дуже сподіваюся, – втрутилася пані Агата, – що ви зможете їх знайти. Таким, як вони, місце за ґратами, а не в порядному товаристві.

— Навіть не сумнівайтесь, пані, – хижо посміхнувся жандарм, – ми обов'язково їх розшукаємо.

— Я б не поставив на це ані монети, – пробурмотів пан Бум і глянув у вікно.

Констебль відірвався від блокнота і серйозно подивився на нього:

– Це ще чому?

– Ці хлопчики, як миші,  вони можуть сховатися в будь-якій норі і при найменшій небезпеці покинуть місто. Крім того, малоймовірно, що у вас знайдеться достатньо людей, щоб караулити всі виходи з міста.

— О, – жандарм посміхнувся, – у нас набагато більше людей, ніж ви думаєте, пане Бум.

— От і добре, – задоволено промовила пані Агата, – чим більше у вас людей, тим нам буде спокійніше.

Пан Бум анітрохи не поділяв оптимізму і надихання управительки сиротинцю. На відміну від пані Агати, він вловив прихований сенс того, що говорив поліцейський, і це нічого хорошого це не обіцяло.

— Скажіть, – пан Бум розвалився на стільці, – а як ви дізналися про біду, що відбулася з нашим приютом?

— Не можу розголошувати всі деталі, – той поглянув на свій блокнот, – скажу лише, що ви не єдиний, кому не байдужа доля ваших зниклих сиріток.

– Приємно чути…

– Дякую, що приділили мені час, – жандарм встав і накинув пальто. – Я дізнався все, що мені було потрібно.

– Я вас проводжу, – пан Бум піднявся і вказав йому пальцем на двері.

– Всього доброго, – сказала пані Агата. – Сподіваюся скоро почути від вас добрі новини.

— Обов'язково, – відповів поліцейський і ласкаво посміхнувся.

Вона кивнула і відправилася на кухню по своїх справах.

— Скажіть, констебль, чи є можливість якось віддячити нашого таємного благодійника? У наш час далеко не кожен так піклується про нещасних сиріт. – Він говорив навіть не намагаючись додати серйозного тону до свого голосу. – Зовсім не хочеться здаватися в ваших і в очах вашого наймача, невдячним.

Вони дійшли до вхідних дверей, і пан Бум, не звертаючи уваги на поліцейського, відчинив двері.

– Не хвилюйтеся, пане Бум, – констебль надів капелюх і вийшов на вулицю, – я передам адресату ваші слова і слова пані Агати.

– Якщо хочете, – ввічливо сказав пан Бум, – я можу все повторити і ви запишите нашу розмову в свій блокнот. Ми, якщо вам буде до вподоби, навіть можемо придумати якусь іншу, більш драматичну версію подій. Наприклад, дітей викрали гноми.

Констебль розчаровано покачав головою. Він зітхнув і пройшов кілька кроків вздовж приютського паркану, за яким розважалася дітвора, після чого обернувся і сказав:

– Знаєте, він сказав, що вчора ви здивували його двічі.

– Ось як?

– Так, перший раз, коли ви відмовилися від грошей.