Глава XVII Повернення в притулок та лист пана Ала

Сніг вкрив вулиці міста тонким шаром білої зимової фарби. Місто почало оживати, чувся скрегіт візочків, звичні для Портового кварталу лайки дорослих та дитячий сміх.

Пан Бум неспішно йшов до притулку. Він подумав про Стефана, якщо той, як сказав Полек, перебував у відчаї, то краще належним чином підготуватися до зустрічі з цим бідолахою.

За рогом вулиця показався притулок, двоповерхова будівля з червоної цегли найрізноманітніших відтінків. Пан Бум оглянувся по сторонах і, не помітивши нічого підозрілого, перейшов вулицю. Він пройшов вздовж паркану і  опинився біля дверей у внутрішній двір притулку. Як і слід, двері були закриті. Він пошарив у кишенях пальто і штанів, але ключа так і не знайшов.

– Ей, – позвав пан Бум. – Є хтось?

– Пане Бум? – відгукнувся дитячий голос у дворі. – Це ви?

– А хто ще, дрна твоя голова, – проричав товстун. – Візьми у старої діви ключ і відкрий мені цю чортову дверь.

– Зараз. – відгукнувся голос і почулися швидкі кроки.

– І не змушуй мене тут довго чекати! – він погрожував кулаком і опершись спиною об стіну, глибоко зітхнув. Не минуло і двох хвилин, як пан Бум почув у дворі голос пані Агати.

– Пане Бум, ви тут?

– Я тут, – відповів він спокійним голосом, – відчиняйте швидше.

Послухався скрегіт замка, двері відчинилися, на порозі з'явилося збентежене обличчя управительниці притулку.

– У мене неприємна новина, пані Агато – почав товстун. Він увійшов у двір і зачинив двері. – Хлопці втекли.

– Втекли? Всі? – здивувалася вона.

– Всі, – він вивернув на зворотній бік кишені штанів і додав, – втекли, взявши всі приютські гроші.

– Навіть Тимош! – вона скосила очі. – Прокляте створіння!

– Навіть Тимош...

Вона йшла за паном Бумом, стискаючи від злості кулаки.

– Впевнена, – почала управительниця приюту, – Марк може щось знати, вони постійно вешталися разом. Всі ці дітлахи пропащі, пане Бум, – зло проговорила вона.

– Пані Агато, – товстун зупинився і обернувся до неї обличчям. – Далеко не всі з них пропащі, не даремно ж милостивий Господь послав вас навчати цих нещасних дітей.

Він чудово знав, як збити її з пантелику. пані Агата вважала себе жінкою релігійною, і тому слова пана Бума потрапили точно в ціль, а саме, заспокоїли цей вулкан емоцій.

– Може й так, – розгублено висловила вона, – ви праві, пане Бум. Далеко не всі наші сироти пропащі назавжди. – Вона подивилася на пробігаючих по коридору дітей, – я зможу їх виправити, і хоч як би діти до цього не ставилися, вони стануть корисними для суспільства.

– Радий це чути, – сказав пан Бум. – Дітям дуже пощастило, що вони потрапили саме до нас, а не в якийсь інший притулок, де всім було б байдуже до них.

Дорослі дійшли до сходців, що вели на другий поверх. Новина про втікачів уже рознеслася по всьому притулку. Так, у класній кімнаті розігралася справжня театральна дія про те, що трапилося: Марк, близький друг Тимоша, вдавши, надувши щоки, почав ганятися за дітьми. Ті, сміючись, розбігалися у різні боки і підбадьорювали свого переслідувача: «Обережніше, пане Бум, не загубіть свій живіт!».

Діти так захопилися грою, що не помітили, як у кімнату увійшли дорослі.

– Що тут відбувається?

– Вибачте, пані Агата, – почав Марк, – ми вирішили трохи побігати, щоб зігрітися. Сидіти за лавами дуже холодно, от якби ви додалі трохи більше вугілля у вогнище...

– Зігрітися? – вона перебила Марка. – Добре, тоді йдіть на вулицю та приберіть внутрішній двір від снігу.

Діти, тихенько сміючись, почали виходити з кімнати. Коли Марк готувався вийти за ними, пані Агата покликала його:

– Марк, зажди, я хочу щось у тебе запитати.

– Звичайно, – він зупинився і подивився на дорослих.

– Як ти мабуть вже знаєш, – почала вона, – з притулку втекло декілька дітей.

– Втекли? – здивувався Марк. – Чесне слово, я вперше про це чую. – Він подивився на пана Бума, але той лише закатав очі і, здавалося, зовсім не мав наміру приймати участь у допиті.

– Серед втікачів був і твій друг Тимош, – продовжила пані Агата. – Він тобі нічого не розповідав про це?

– Що ви? – він промовив невинним тоном, – ми з ним не такі друзі, щоб він мені щось таке розповідав.

– Хлопче, – вона підійшла до нього настільки близько, що тепер дивилася на нього зверху вниз. – Ти щойно двічі сказав мені неправду. Третього разу не буде.

Марк зрозумів, що жарти закінчилися і час припиняти робити дурощі.

– Пробачте, пані Агато.

– Я питаю тебе ще раз, – вона сказала це дуже спокійно що й налякало хлопчика. – Він тобі щось договорив?

– Ні, пані, – тихо промовив він, – я сам дуже здивувався, коли дізнався, що він втік.

– А чому ти так здивувався? 

– Та тому, що зараз зима, – Марк раптом зрозумів, що сказав зайве і продовжив, – і тут усі його друзі, і дах над головою.

– Можливо, – посміхнулась пані Агата, – ти дивувався, бо ви хотіли втекти разом? Весною, наприклад?

– Що ви, пані Агато, – в його голосі прозвучали нотки незадоволення, – ми ж малі діти, куди б ми ділися? Ми б просто не вижили на вулицях. Я йому практично кожен день говорив про те, як нам пощастило жити в такому хорошому місці.

Пан Бум не втримався і хмикнув, викликавши осудливий погляд управительки притулку.

– Добре, – пані Агата зрозуміла, що більше вона від хлопчика не вижме. – Йди до інших.

Марк вибіг з кімнати і в коридорі почулися його швидкі кроки. За мить він вже втягнувся в справжню снігову битву, що відбувалася у внутрішньому дворі.

– Сумніваюся, – почав пан Бум, – що діти взагалі планували втечу. Думаю, це вийшло випадково.

– Насправді? – вона здивовано подивилася на нього.

– Так, – кивнув пан Бум, – просто з'явилась можливість.

Він вийшов у коридор і попрямував до своєї кімнати.

– Пане Бум, – поликала вона, – трохи не забула, вам сьогодні зранку принесли листа.