Глава XVI Чудова розмова в трактирі або ж чутки про Стефана

На вулиці кружляв сніг і пан Бум, поправивши комір пальто, виругався, що залишився без шарфа. Блукати вулицями під час хуртовини йому зовсім не хотілося і він вирішив заїхати до свого улюбленого трактиру «Старий лис», тим більше, що лиш самої кави на сніданок йому явно було мало. Пану Буму було цікаво, що говорять у місті про вбивство жандарма.

У «Старому лисі», як і очікував пан Бум, було порожньо. Полек, господар трактиру сидів за столиком біля вікна і читав газету.

– «Жандарм знайдений мертвим на Фабричній вулиці», – прочитав пан Бум жирний заголовок на першій сторінці. Під заголовком в прямокутній рамці блищала ілюстрація з місця вбивства: поліцейські огороджували місце події від натовпу роззяв.

– Не знав, що ти вмієш читати, – весело сказав пан Бум.

– А я і не вмію, – відповів Полек не відводячи погляду від газети, – просто дивлюся картинки. Він склав газету і кинув її на край стола.

– Що тебе привело до нас в таку рань?

– Страх як скучив за твоїм питвом, друже, – посміхнувся пан Бум. Він зняв шапку і сів за столик.

– Питвом, кажеш? – Полек задоволено похлопав себе по круглому животу, – чудово тебе розумію.

– Як на рахунок копченої баранини та картоплі?

– З радістю принесу тобі і те, і інше і приєднаюся до тебе за компанію.

Полек пішов на кухню і скоро пан Бум відчув запах смаженої картоплі з цибулею та тушкованого м'яса. Пан Бум подивився на газету, його завжди дивувало, як швидко працювали ці охочі до сенсацій, паперові мародери. Мабуть, тіло знайшли не раніше світанку, а вони вже встигли не лише вигадати історію, але і забезпечити її першокласною ілюстрацією.

За вікном все ще сипав сніг, по вулицях блукали поодинокі, закутані в теплий одяг, мешканці Портового кварталу. Над дахами піднімався сірий дим. Повільно розсіюючись на тлі сніжних хмар, дим плив в сторону вантажної станції, звідки лунало слабке ехо гудків потягів.

Нарешті, з тарілками в одній руці і двома кухлями в іншій, до залу повернувся Полек.

– Так що там пишуть у твоїй газеті? – запитав пан Бум, підсунувши до себе тарілку і кухоль з пивом. Він витягнув з кишені жилетки хусточку і витер руки.

– Ти про вбивство? – Полек сів на свій стілець і кивнув на газету.

– Так, це точно вбивстство?

– Ага. – Полек запхав у рот жирну картоплю і ледь чутно промовив, – Проломили голову.

– Зрозуміло, – мрачно сказав пан Бум. Він зітхнув і зробив пару ковтків. – І кого вони зробили виноватим цього разу?

– Все як завжди, – незадоволено хмикнув Полек, – ведеться розслідування, поліція не розголошує деталі справи, але вже вийшли на слід вбивці. – Він із злістю ткнув виделку в шматочок м'яса і почав махати нею, –  а потім схоплять першого ж бідолаху, що зустрінеться їм на дорозі.

– Так, – протягнув пан Бум, – так було із тим старим, що щурів травив. Пам'ятаєш? Відправили нещасного на шибеницю ні за що.

– Це... того, кого взяли за те, що він отруїв господарську жінку? – Полек скривився та покачав головою.

– Той самий, – пан Бум кивнув. – І головне, потім сам господар приходить до поліції зізнатися, що це він взяв яд і отруїв свою дружину, бо зв'язалася з кимось на стороні. А старого щуролова вже тиждень, як стратили!

– Що тут скажеш, – Полек зробив ковток, – дурна доля...

Вони з почуттям стукнулись кохолями, проливши трошки пива на стіл.

– Так що ти думаєш? – пан Бум кивнув на газету. – Чув, чого цікавого?

– Да поки особливо нічого і не чути, – Полек витер руки об фартух, – але ближче до вечора з'явиться цілий ворох версій вбивства, одна дурніша за другу.

– Не здивуюся, якщо з'являться й свідки, – пан Бум закотив очі й відставив тарілку від себе.

– Та вони вже зараз є, але якщо тебе цікавить моя думка, то найближчим часом газетам точно буде про що писати.

Пан Бум подивився на нього.

– Ти знаєш чи ні,– почав Полек, – але вночі тут сталася справжня метушня.

– Метушня? – перепитав пан Бум.

– Я спочатку вирішив, що облава, – продовжував трактирник, – сам знаєш, як буває, якщо хтось з наших візьме зайвого не в тому кварталі...

Пан Бум кивнув.

– Але на цей раз було якось по-іншому, – Полек нахилився над столом і тихо додав, – по-перше було набагато менше поліції, всього півдюжини жандармів і вони так і не скрутили нікого з наших, що дивно. По-друге, дивні люди шастали разом із ними...

– Не бачу тут нічого незвичайного, – пан Бум подивився в вікно.

– Хто знає, – ображено відповів Полек.

Він зібрав брудний посуд і вийшов на кухню. Хвилину по тому він повернувся, тримаючи ще глек із пивом.

– А я чув, що хтось обікрав курильню і виніс увесь заробіток, – сказав пан Бум.

– І що? – Полек запитав безпечним голосом. – Багато забрали?

– Облиш, – пан Бум косо подивився на нього, – зі мною не треба із себе дурня корчити.

– Вирішитися на цю справу, – почав Полек тоном вчителя, – можна було або через неопрощену дурість, або від великої біди, старий.

– І чому ти так рішив? – запитав пан Бум, розглядаючи бульбашки пролитого на стіл пива. Звісно, він все це прекрасно знав і так, але йому хотілося дізнатися думку Полека.

– Подивись сам, – продовжив Полек тим же тоном, – великих грошей курильня ніколи не знала і про це відомо всім.

– Згоден, – кивнув пан Бум.

– Клієнтура там проста, нічого цінного в них немає, окрім, пари застряглих в брудних кишенях монет, – Полек зітхнув. – Тоді хто, як не дурень міг напасти на цей чудовий заклад, побити китайця і винести добро, що людям навіть показати соромно?

– Тільки відчайдушний дурень, – підсумував пан Бум.

– Саме так, – погодився Полек стукнувши кулаком по столу. – Тим більше, що такі справи у нас не проходять безкарно.

– І в твоїй газетці, звичайно, про це ні слова?

– Звісно ж ні, – Полек випив ще пива. – Мабуть, така дрібничка їм здається недостойною чорнил та друку.