Глава XII Кривавий бенкет

- Довго ти ще будеш возитися? - запитала Сільвія, дивлячись на внучку.
- Ще хвилинку, люба бабусю, - нерозбірливо сказала Софія, ретельно пережовуючи картоплю і розправившись із нею, додала:
- Справу зроблено!
- Нарешті, - сказала Сільвія, - а тепер прибери, будь ласка, зі столу, а я приготую чай.
Вона підвісила у вогнищі чайник і попрямувала до серванта за чашками. Чайник розгойдувався і поскрипував, обдаючи краплями води впалаючі дрова та вуголь.
- Чому я вічно маю прибирати тарілки? - Софія швидко обійшла стіл і зібрала брудний посуд.
- Ти зовсім не мусиш, - втомлено промовила бабуся, - прибиранням ми займаємося по черзі.
- Знаю, - пробубнила дівчинка. Вона позбулася посуду і, забравшись на стілець біля вогнища, дістала з горщика печиво.
- Як давно ти знаєш, де я ховаю солодощі? - здивувалася Сільвія.
- Від самого початку, - дівчинка зістрибнула зі стільця і з'їла одне...
    Сільвія приготувала чай і всі троє затишно розсілися навколо вогнища. Вона сиділа у своєму улюбленому кріслі, діти тулилися на маленькій дерев'яній лавці. За столом Тимош зовсім забув про свої пригоди. Нині ж, дивлячись на вогонь, він згадав усе, що трапилося минулої ночі: про інших хлопчиків, про пана Бума і вбивство жандарма. Так само він згадав про свого друга Маркаі про те, що вони збиралися разом втекти з притулку, чому, як він думав, уже не судилося збутися.
    - Отже, ти зустріла Тимоша на Фабричній вулиці? - запитала Сільвія серйозним тоном.
- Так, - Софія кивнула і подивилася на хлопчика, - біля самого будинку.
    - Тимоше, скажи, а що ти там робив посеред ночі? - вона подивилася на нього.
    - Він ховався! - вигукнула Софія, широко розплющивши очі.
    - Дай же йому самому все розповісти, - вона похмуро подивилася на внучку.
    - Я ховався, пані, - тихо промовив Тимош, - від поганої людини.
    - Поганої людини?
    - Так...
    - Це був дорослий, - не втрималася Софія, - і він вбив жандарма, а потім шукав Тимоша.
    - Ось як? - Сільвія здивовано дивилася на дітей.
    - Так, - відповіла дівчинка, - я сиділа у своїй кімнаті й почула на вулиці якийсь шум. Я спустилася в підвал. Там є віконце, його майже не видно з боку вулиці.
    Сільвія уважно слухала онуку, перебираючи пальцями по чашці.
    - Я виглянула і побачила, - продовжувала Софія, - як поліцейський розмовляв із двома дорослими. Один був товстий, інший звичайний. Опісля, поліцейський нахилився подивитися, що були в їхньому возі, і той, що худий, чимось ударив його кілька разів. - Вона жестом зобразила різкі удари. - Потім він потягнув поліцейського кудись убік.
    - Його звуть пан Ал, - тихо промовив Тимош. - Це він убив жандарма.
    - Пан Ал, - задумливо прошепотіла Сільвія. - Ніколи про нього не чула.
    Дрова в каміні з тріском обвалилися і на кам'яну кладку викотилося кілька шматочків розпеченого до червоного кольору вугілля. Сільвія взяла кочергу і по черзі відправила вуглинки назад у вогонь.
- Тому твій екіпаж і зупиняли вночі, - Софія встала і додала, - вони шукали вбивцю поліцейського!
    - Можливо, мила, - задумливо промовила Сільвія.
    - Тимоше, - вона подивилася на хлопчика, - що ти знаєш про цього пана Ала?
    - Я знаю не так уже й багато, - почав він.
    Він розповів їй про притулок, про пана Бума і про те, як уперше вночі на мосту побачив пана Ала, про те, як вони блукали вулицями в пошуках його речей. Він побоявся згадати, що речі пана Ала зовсім не речі, а тіла. Так само він промовчав про моторошну ніч, проведену ним у порожній могилі на старому кладовищі "Останній притулок". Він згадав про скрині, знайдені на занедбаному складі, і про те, як після вбивства поліцейського сховався за кам'яними сходами старого будинку Софія. Як вона покликала його і вони разом ховалися в підвалі. Про те, як пан Ал повернувся і шукав його.
    - Фотографія! - раптово вигукнула дівчинка. - Покажи бабусі фотографію!
    - Я зовсім забув! - він встав і швидко пройшов до дверей, де висіло його пальто. - Ось фото, пані.
    Софія підійшла до бабусі і вони разом дивилися на фото.
    - Дивись! - не вгамовувалася дівчинка, - хлопчик дуже схожий на Тимоша!
    - І справді дуже схожий, - погодилася Сільвія. - А ти що скажеш?
    - Так, напевно, - Тимош невпевнено кивнув.
- Ще й як схожий! - Софія легенько стукнула його в плече, і він усміхнувся.
-  Софія казала, що ви знаєте все на світі. - Він пильно подивився на Сільвію, - це правда?
    - Тимоше, ніхто не знає всього на світі, - вона поклала руку йому на плече.
    - Але може, ви знаєте когось із фотографії? Просто, - голос його затремтів, - раптом це мої родичі? Мені ж абсолютно нікуди йти.
    - Послухай, - вона міцно стиснула його руку, - ми обов'язково дізнаємося, хто це.
    - Звичайно, дізнаємося! - впевнено заявила Софія.
    - Ти сказав, що знайшов фотокартку в покинутому складі.
    - Так,
    - Ти впевнений? - Сільвія уважно спостерігала за ним.
    - Так, на полиці шафи.
    - Добре, хлопчику, - вона посміхнулася і додала, - не хочу тебе обнадіювати даремно, але, гадаю, що дуже скоро ми все дізнаємося.
    Допивши чай, діти втекли у двір. Сільвія попросила Тимоша, як єдиного чоловіка в домі, наколоти дров, і хлопчик із радістю взявся за роботу. Онучці вона запропонувала на вибір або прибрати на кухні, або допомогти Тимошу з дровами. Для Софія, як і для будь-якої іншої дитини, прибирання на кухні здавалося нудним заняттям, тож вона з хитрою посмішкою побігла у двір.
Тимошу сподобалося колоти дрова, він був радий, що може хоч якось віддячити Сільвії за її доброту до нього. Софія ж не те щоб допомагала, а й не заважала, вона крутилася поруч, залишаючи на снігу сліди невідомих нікому звірів.
    - Так ось для кого ти стягнула курку, - Тимош весело промовив, дивлячись на рудого пса, що сидів біля паркану.
    - Угу, - Софія покликала соаку і простягнула йому шматок курки. Він акуратно взяв їжу зубами і відійшовши трохи вбік почав її гризти.
    - Як його звати? - Тимош опустився на коліна і з цікавістю розглядав собаку.
    - Герой, - сказала Софія.
    - Герой, - повільно повторив Тимош і посміхнувся. Йому дуже сподобалося ім'я песика. - А що він зробив?
    - Ще нічого, - вона витирала хусткою руки від курячого жиру і слині пса, - але я впевнена, що в потрібний час він здійснить героїчний подвиг.
    Тимош дивився на пса. Звичайна собачка, яких на вулиці бродить не один десяток. На рудій морді красується масивний чорний ніс і світлі щоки. На лівому вусі шрам чи то від іклів, чи то від палиці. Добрі, дуже розумні очі та рухливий хвостик із чорним, немов у чорнилі кінчиком. Від такого пса навряд чи можна очікувати чогось героїчного, але він повірив Софія і дивився на нього з цікавістю і повагою.
    - Отже, бабуся не дозволяє забрати його в дім?
    - Ні, - зітхнула Софія, - що я тільки не вигадувала, вона ніяк не погоджується.
- Шкода його, - Тимш із сумом подивився на собаку, - жити на вулиці страшно.
    - Йому не страшно, - бадьоро заявила Софія, - він живе на волі й ніхто йому не указ. 
Пес доїв і тепер вилизував лапу, поглядаючи на дітей.
- Десь на початку зими я заманила його в сарай. Я подумала, що нехай поживе взимку у нас, все-таки холодно, але він не захотів.
- Не захотів? - здивовано запитав Тимош.
- Так, - Софія продовжила, - він гавкав, гриз і дряпав двері, і так жалібно скиглив, - вона підійшла до собаки і погладила його по голові та носі, - що мені довелося відкрити сарай і випустити його.
Герой поклав морду їй на долоні й хитро примружив очі.
- Я думаю, що він надто любить свободу, щоб жити в будинку, - задумливо промовила Софія, гладячи того за вухом. - Після цього він не з'являвся більше тижня. Але потім, напевно, пробачив мене і я знову стала його другом.
- У мене ніколи не було собаки, - Тимош встав і змахнув сніг зі штанів. - Але в мене були кажани.
- Кажани? - Софія здивувалася.
- Так, - Тимош почав складати дрова. - Щоліта на горищі притулку з'являлися кажани. Вони жили високо, під самою стелею і вночі вилітали на полювання.
Він подивився на неї і драматичним голосом додав: 
    - І горе тому, хто потрапляв їм на очі і не міг сховатися від їхніх спраглих крові іклів.
    Він кинув дрова в купу і, махаючи руками, немов крилами, закружляв подвір'ям. Софія засміялася і пустилася слідом за ним.
- Я королева кажанів, - вигукувала вона грізним і владним голосом, - за мною, мої голодні подані! Влаштуємо кривавий бенкет!
    Софія і Тимош, регочучи, гасали по двору. До гри залюбки долучився Герой. Пес кружляв навколо дітей і щоразу, коли новоспечений кажан торкався його, він весело відстрибував і тікав. Кілька хвилин потому всі втомилися.
    - Холодно, - пробурмотіла Софія, - ходімо всередину.
Софія закрила сарай, де серед старих абажурів, стільців і дров припадала пилом велика дорожня валіза.
- Побачимося, Герою! - вона попрощалася з псом і той вильнув хвостом і зник за рогом.
Діти взяли дрова і повернулися в будинок, де склали їх біля вогнища. Софія простягнула руки до вогню і поморщилася від поколювання в пальцях.
- Чого ви там так шуміли? - запитала Сільвія, розставляючи чашки по полицях.
- Ми просто намагалися влаштувати кривавий бенкет, - невинним голосом відповіла дівчинка.
- Який бенкет? - Сільвія здивовано подивилася на дітей.
- Кривавий, - так само спокійно відповідала Софія, - ми кажани і жадаємо крові.
- Кажани харчуються комахами, - Сільвія зачинила дверцята серванта і подивилася на своє відображення.
- Я ж казала тобі, - прошепотіла Софія, - бабуся знає все на світі.
- Як справи у твого собаки? - усміхнувшись запитала господиня. - Ти ж не думала, що я не дізнаюся? Тим паче, що у дворі повно слідів від собачих лап.
- Усе добре, - впевнено відповіла дівчинка. - Герой передавав тобі привіт і дякував за частування.
- Яке гарне ім'я, - вона підійшла до горщика з печивом і видала їм по одному:
- Це вам за відмінну роботу.
- Дякую, пані, - кивнув Тимош, - мені зовсім не важко, якщо я можу ще чимось допомогти, тільки скажіть.
- Усе добре, - вона йому посміхнулася, - поки що нічого не потрібно. А ось ти, - Сильвія подивилася на онуку, - можеш ще дещо зробити.
- Ну що ще? - Софія вперла руки в боки.
- Пан Герман відклав для нас смачнючу рибу, - Сильвія заплющила очі, словом, у повітрі вже витав запах смаженої рибки, - якщо забереш пакунок, то ввечері на вас чекатиме королівська вечеря.
- Ну гаразд, - зітхнула Софія, - я заберу.
- Можна мені теж піти? - запитав Тимош.
- Ні, Тимоше, тобі краще залишитися тут, - сумно посміхнулася Сільвія, - тебе можуть упізнати.
- А ми зробимо так, щоб його не впізнали! - дівчинка підбігла до вогнища і вимазала руки в сажі.
- Що ти задумала? - запитала Сільвія.
- Зараз покажу, - Софія підійшла до Тимоша і провела долонями по його щоках і лобі, - так ти будеш схожий на учня сажотруса!
- Гарна думка! - Сільвія розсміялася. Вона взяла хлоп'яче пальто онуки і простягнула Тимошу, - перевдягайся.
Тимош швидко змінив верхній одяг і напнув капелюх Софія. Пальто було трішки завелике, і Тимоош акуратно закотив довгі рукави до потрібної йому довжини.
- Ну й вигляд у тебе, - Сільвія розреготалася, - але для таємної прогулянки в самий раз.
Софія  одягнулася і діти вибігли на вулицю.
- Тільки не затримуйтеся, -  крикнула їм у слід Сільвія, дивлячись, як вони зникають серед натовпу.