Глава VI Тимош утікач

Незабаром вони добралися до потрібного порога. Пан Бум наказав хлопцям сховатися в тіні будинку і разом зі своїм компаньйоном вирушив до дверей. Пан  Ал надав обличчю скорботного виразу і лагідно постукав у двері.
- Доброї ночі, - він чемно вклонився дамі, що з'явилася у вікні.
– А, це ви, – сказала жінка і відчинила двері, – вони у підвалі.
Схиливши голови компаньйони пройшли до будинку і спустилися до підвалу. Прямо на підлозі, під брудним ганчір'ям, лежало два тіла. Це були світловолосі хлопчики-близнюки років тринадцяти з ангельськими обличчями. Загорнувши дітей у простирадла, вони вийшли. Нагорі пан Ал вклав у долоню жінки кілька монет.
- Жахлива втрата, - він зворушливо глянув їй просто в очі, - все буде в кращому вигляді.
Вони акуратно поклали тіла в візок, і пан  Ал кивнув дітям на ящики і подав знак слідувати за візком. Через кілька хвилин вони повернули праворуч і вийшли на широку  вулицю. То був найкоротший шлях до торгової площі, де їм призначив зустріч клієнт.
- Великий ризик, навіть у такий холод по ній хитається купа народу. Можемо напоротися на поліцейських, – наполяг на іншому маршруті пан Бум. – Ходімо через фабричні околиці.
- Добре, але запевняю вас, що в такий холод, жоден жандарм не висуне й носа з таверни, - сказав пан Ал.
Вони звернули ліворуч від головної вулиці і незабаром вийшли на брудний, засніжений Фабричний перевулок. Він плавно повертав в сторону де губився серед кущів та будівель. Зліва тягнувся високий кам'яний паркан, праворуч вулицю підпирали старі будинки. Їхні чорні вікна нагадували широко розкриті роти та очі.
Раніше тут жили сім'ї робітників навколишніх фабрик. У будинках і по всій окрузі лунав сміх, балачки та музика. Так тривало доти, доки три роки тому у жахливій пожежі на фабриці не загинуло півтори дюжини людей. Свідки цього кошмару досі цькують байки, що господар підприємства реготав, як божевільний і замість того, щоб тікати геть, увійшов до вогняного пекла де й зник.
Незважаючи на всю невиразність архітектури та сірість фарб, вулиця мала свою таємничу магію. Вона притягувала надмірно чутливих персон, які перебували в похмурому настрої.
Як і передбачав пан Бум, вуличка була зовсім безлюдна. Рідкісні ліхтарні стовпи вказували шлях. Тишу, що панувала навколо, порушували безладне човгання черевиків і скрип воза. пан Бум часто оглядався на всі боки, щоб переконатися, чи хтось за ними не йде. Пан Ал, навпаки, йшов впевнено та безтурботно. З тих пір, як вони залишили Портовий квартал, їм не зустрілася жодна людина. І пан Бум укотре похвалив себе за обраний маршрут.
Тимош ішов попереду і освячував дорогу, щоб віз не в'їхав у яму. Хлопчик був повністю занурений у власні думки і те, що відбувається поруч, мало його турбувало. Він поплескав долонею по кишені штанів, перевіряючи чи не місці фото. Йому не терпілося повернутися в притулок і показати свою дивну знахідку Марку, той був його найкращим другом і дуже тямущим хлопцем. Вони чудово ладнали і не давали один одному сумувати.
Пан Бум і пан Ал по черзі штовхали візок. Тіла близнюків легенько тремтіли. Вони нагадували граючих у хованки пустотливих дітей, і здавалося, що вони ось-ось з диким реготом вистрибнуть з візка і втечуть додому.
Пан Бум зупинив візок і гукнув Тимоша.
- Малий, пошар у закутку, - сказав він хлопчику, - знайдеш ганчір'я, газети та інше сміття в такому дусі, тягни сюди.
— Ваша винахідливість не перестає мене дивувати, — сказав пан Ал і велів хлопчикам поставити ящики.
- Зайва обережність нам не завадить, - відповів серйозним тоном пан Бум. – Не хотілося б зустрітися із жандармами.
Поки вони обговорювали про те, чого варто і чого не варто побоюватися, Тимош зник за рогом. Серед битих горщиків, риб'ячих кісток та іншого сміття він помітив мішок. Тимош узявся за нього рукою і спробував висмикнути, але мішок міцно зачепився за дошки. Хлопчик поставив ліхтар на перевернуту діряву діжку, схопився обома руками за мішковину і щосили потягнув. Мішок порвався і Тимош звалився на землю. Падаючи, він зачепив ліхтар і той з гуркотом упав і  згас.
Раптом його оточили холод і темрява. Хлопчик повернув голову до виходу. У невеликій купі снігу відбивалося світло вуличного ліхтаря. Він швидко встав, обтрусився і попрямував до виходу, як раптом, за його спиною щось зашурхотіло, ніби пазурі шкрябали по дошці. Тимош розвернувся і прислухався. Скрегіт почувся чіткіше і ближче. Хлопчик уп'явся в темряву і почав повільно задкувати до виходу. Його зір загострився, і він побачив щось темне і мерзенне з яскраво-червоними очима. Тимош завмер, він хотів закричати і вирватися на вулицю, але не міг поворухнутися, наче перетворившись на мляву ляльку.
- Ні, - прошепотів Тимош. В очах хлопчика застигли сльози, – не наближайся!
Тимош був хлопчиком із дуже живою уявою. У своїй голові він миттю представив чудовисько, яке намагається вхопити його своїми пазуристими лапами.
- Тимоше, що з тобою?
Знайомий голос вивів хлопчика із кошмару. Він обернувся і побачив Алекса, той стояв біля входу і спантеличено дивився на нього.
- Ідемо швидше. Бум уже розлютився не на жарт.
Тимош остаточно прийшов до тями. Він підібрав мішок і ліхтар, і тут з купи сміття вибіг великий щур і почав обнюхувати його черевики.
- То це ти мене налякала? - Він здивувався.
Хлопчик нахилився до звірка, пошарив у кишені пальто і дав щуру шматок черствого хліба. Та з вдячністю пискнула, схопила хліб і втекла назад у свою дірку. Він ще раз глянув у кінець закутку, але нічого особливого не побачив. Просто купа сміття химерної форми і він - загублений хлопчик.
- Чого так довго? - гаркнув пан Бум, коли Тимош віддав йому шматок мішка. - Забіг на чаювання до королеви?
Товстун утрамбував у візок мішок та старі брудні газети. Він вирвав ящик з рук Алекса і віддав Тимошу в покарання за зайву метушню, після чого вся компанія продовжила шлях. Попереду з ліхтарем йшов Алекс, він був радий позбутися важкої ноші. Він дійшов до кінця вулиці і почав чекати, поки решта наженуть його. Пан Бум звелів йому зайти за ріг і подивитися, чи нема кого. Алекс слухняно зник за рогом і тут же віч-на-віч зіткнувся із жандармом.
- Ти що тут робиш? - той схопив Алекса за плече і уважно подивився на нього.
– Нічого. Просто йду додому, – пробубнив хлопчик.
Жандарм почав озиратися на всі боки і тут він помітив іншого хлопчика, який виглядав з-за рогу.
- І скільки тут вас таких вештається, га? – він повів Алекса за ріг і побачив пана Бума та пана Ала. Вони стояли біля воза з невимушеним виглядом. Пан Бум закурив люльку і зло дивився на Алекса, а пан Ал, бурчачи й лаючись, копався біля колеса.
- Що тут відбувається? – спитав жандарм. Він підійшов до воза і пильно розглядав дорослих.
- Нічого особливого, ваша законносте, - почав пан Бум. — Намагаємось полагодити це чортове колесо, — кивнув він на свого компаньйона.
— Проклятий мотлох постійно ламається, — вилаявся пан Ал.
- А це хто? – жандарм показав на хлопчиків, – і куди це ви прямуєте?
- До біса цю комедію! – раптом розлютився пан Ал. - До біса і вас, і ваші запитання, шановний!
Від подиву пан Бум роззявив рота і випустив люльку.
- Що ви хочете дізнатися? – продовжив пан Ал. – Що ми робимо тут посеред ночі у супроводі купки сиріт? Що ми веземо у візку і куди ми взагалі прямуємо? - Він почав бити ногою по колесу.
Жандарм почав говорити, але пан Ал знову його перервав.
- Якщо вам так цікаво, якщо вам більше нема чим зайнятися, то прошу вас оглянути все, що вам так хочеться й забратися подалі, - він показав на візок і голосно сплюнув у сніг.
Збитий з пантелику жандарм підійшов до візка і в цей момент пан Ал з силою вдарив його ломом по голові. Поліцейський перевалився через борт воза та обм'як. Пан Ал підійшов ближче і завдав ще одного удару.
- Якого біса ти зробив? - прошепотів пан Бум. Він був уражений точністю рухів пана Ала.
- Я лише захистив наші інвестиції, - спокійним тоном відповів пан Ал.
Він відтягнув тіло поліцейського убік і прикрив його мішком та газетами.
- Беріть ящики і йдіть за мною, - сказав він лагідним голосом хлопчикам.
- Ви з глузду з'їхали? – пан Бум підійшов до тягача. - Ви щойно вбили жандарма, а тепер збираєтеся, як ні в чому не бувало йти далі?
- Пане Бум, наскільки я розумію, наша робота не вважається виконаною, поки ми не доставили вантаж до обумовленого місця. Особисто я не хочу підвести нашого клієнта, чого і вам не раджу.
Він підійшов до пана Бума і взяв його за плече.
- Повірте, це була лише необхідність, - він продовжив, - і я дуже шкодую, що вам довелося побачити мене в такому стані.
Пан Бум приголомшено дивився на свого приятеля. Потім кивнув і крикнув на дітей, щоб ті взяли ящики і пішли йшли далі. Тимоша серед них вже не було.
Хлопчик скористався метушні, що виникла з убивством жанжарма. Він обережно перебіг вулицю і сховався за кам'яними сходами покинутого будинку. Зі свого укриття він бачив, як пан Ал ховав тіло, а пан Бум щось гаряче роз'яснював Алексу та іншим хлопчикам. Коли дорослі втекли за рогом, він трохи заспокоївся і його перестало трясти.
- Вони пішли? – пролунав голос за його спиною.
Тимош обернувся, з підвального віконця на нього дивилася білява дівчинка років з десять.
- Не знаю, - відповів Тимош. - Вони можуть незабаром повернутися за мною.
- Тоді лізь сюди, - сказала дівчинка і відступила від віконця. - Тут тебе ніхто не знайде. - Вона чиркнула сірником і запалила свічку.
Тимош обережно вліз у підвал. На підлозі впереміш валялася цегла і гнилі дошки, поряд біля стіни стояла барило. Стіни були вкриті тріщинами і рештками штукатурки, що повільно обсипалася.
- Мене звати Софія, - дівчинка посміхнулася і простягла Тимошу руку.
- Тимош, - він простягнув свою.
У вогнику свічки вона здавалася казковою феєю. Одяг на ній був старий і хлопчиковий. Потерті штани були заправлені у чорні черевики. Пальто було на два розміри більше і їй довелося закатати рукави, через що її руки здавались дуже маленькими. З-під кепки звисали золотисті кучері.
Надворі почулися швидкі важкі кроки. Софія швидким рухом погасила свічку і все навколо занурилося в холодну темряву.
- Це він, - тихо прошепотів Тимош і притулився до стіни. – Він нас помітить?
– Ти ж не помітив, – весело пролунав голос Софії у темряві.
Тимош обережно присунув до стіни діжку, встав не неї та визирнув у віконце. Вулиця була порожня, але хлопчик знав, що десь у темряві, зовсім поруч, причаївся хтось із дорослих.
- «Бум? Ні, скоріше пан Ал», – подумав Тимош.
Йому було страшно, навіть страшніше, ніж тоді, коли пан Бум погрожував розжареною кочергою.
Кроки стихли. Тимош пильно вдивлявся у темряву вулиці.
Десь завив собака і по місту пронісся гавкіт псів, що підтримали її поклик. Незабаром все знову змовкло, і вулиця перетворилася на похмурого, безмовного спостерігача. У покинутих будинках, потривожені вітром, рипіли стулки. Гілки дерев дряпали небо своїми довгими, схожими на лапи чудовиськ гілками.
– Бачиш когось? – прошепотіла Софія.
– Ні, але він там, чекає у темряві, – тихо відповів Тимош.
- Типоше, хлопчику, - це був голос пана Ала. - Знову граєш у хованки?
Пан Ал вийшов з темряви і по вулиці попрямував до кута, де сироти склали ящики.
- Він повернувся не за мною,- невпевнено сказав Тимош. Він пригнув голову і додав , - здається, йому потрібний не я.
Він побачив, як пан Ал підібрав забутий ящик і став посеред вулиці.
– Досить гратися, хлопче, – голосно промовив пан  Ал. Озираючись на всі боки, він рушив прямо до будинку, де ховалися Тимош та Софія.
Серце хлопчика шалено забилося. Він відсахнувся від віконця і спиною притулився до холодної стіни, закриваючи однією рукою рота, щоб пара від дихання не видала його.
На вулиці пан Ал глибоко вдихнув морозне повітря і голосно позіхнув.
- Знаєш, що я зроблю з тобою, коли зловлю? - почав він говорити з лякаючою впевненістю. - Я віддам тебе моїм темним друзям, і вони зжеруть тебе живцем.
Пан Ал підійшов до віконця.
– А зараз я покидаю тебе, – весело сказав він. - Скоро побачимося, Тимоше. Дуже скоро.
Пан Ал розвернувся і весело посвистуючи попрямував геть. Через хвилину він зник за рогом.
- Пішов, - сказала Софія. Вона стояла на бочці і дивилася на вулицю. - Ходімо швидше.
Тимош не чув. Софія підійшла і легенько стукнула його по носі.
- Він пішов, - вона взяла його за руку, - нам теж треба йти.
На дотик у темряві діти дісталися сходів і піднялися на перший поверх будинку. Вони пройшли через хол і опинилися у просторій кімнаті. Високі вікна були старанно забиті дошками.
Софія запалила свічку і вогник відразу ж відбився на підлозі і вкритих тонким шаром інею стінах.
– Ти тут живеш? - спитав Тимош.
Він з цікавістю розглядав кімнату.
- Раніше жила, - сумно сказала дівчинка і сіла на підвіконня, яке вміщало її цілком. – До пожежі. Тепер я живу із бабусею. А ти де живеш?
- Раніше жив у притулку, - похмуро відповів Тимош. – Але я втік.
– Через того чоловіка?
- Так, - кивнув Тимош, - він убив жандарма. Він і мене вб'є, коли знайде.
— Значить, треба зробити так, щоб він тебе не знайшов, — сказала Софія.
Вона зістрибнула на підлогу і почала ходити по кімнаті. Уздовж стін за дівчинкою позаду йшла її тінь.
- Ти маєш таємне місце? - Вона зупинилася.
– Таємне місце? - нерозумно перепитав Тимош.
- Ну, місце де б ти міг сховатися.
- Ні, - похмуро промовив той і сів на підлогу біля свічки.
Він згадав про фотографію, зняв рукавички і, діставши фото, став уважно його розглядати в жовтому світлі свічки. На звороті він прочитав: «Від люблячих батьків».
– Де ти навчився читати? - Здивовано запитала Софія.
- У притулку мені допоміг один друг, - зніяковіло відповів Тимош.
Вона взяла фото та довго дивилася на нього.
- Твої батьки?
– Ні. Але його, - і він показав пальцем на чоловіка, - я бачив. Просто не можу згадати, де та коли.
- Моя бабуся знає все на світі, - схопилася на ноги Софія, - може вона зможе щось розповісти.
З внутрішньої кишені пальто дівчинка дістала срібний годинник.
– Нам вже давно час йти! – весело заявила вона.
- У тебе є годинник? Де ти його взяла?
- Вкрала, звичайно, - вона посміхнулася і сховала годинник назад у кишеню.