Глава V Портовий Квартал

Портовий квартал завжди радував душі моряків, робітників, безшабашних студентів, роботяг і всіх, кому були недоступні або набридли розваги середнього класу. Тут чоловік завжди міг розраховувати на райдужний прийом жінок, випивку і бійку. Якщо, звичайно, у нього були гроші.
Вночі, особливо влітку та восени, квартал ставав особливо жвавим, з пабів линали хрипкі голоси та музика, вулицями снували низки перехожих та роззяв. Вуличні артисти та різноманітні циркачі збирали натовпи здивованих глядачів і тут же за роботу бралися кишенькові злодії. Але публіка була тут особлива і рідко коли вуличні вистави закінчувалися без викриття бодай одного злодюжки.
Це була своєрідна громада і як у будь-якій громаді в портовому кварталі були свої традиції та негласні закони, і тому покарання злому в натовпі злодії вигадували всім гуртом прямо на місці злочину. До відома, метою таких заходів ставало не покарання, а розвага городян. Ідеї були різні. Наприклад, одного злодюжку під підбадьорливі крики глядачів, змусили пробігти розпеченим вугіллям. Іншого хлопця прив'язали до колеса, в яке відразу взялася кидати ножі ефектна растатуірованна дама із залізним гаком замість правої руки.
Найбільше не пощастило хлопцю на прізвисько Веселун. Він явно був дуже поганим злодієм, бо його ловили на крадіжці вже втретє. Натовп ніяк не міг вирішити, що з ним робити. Кожна нова ідея була абсурднішою за попередню і глядачі вже починали нервувати. Поки, зрештою, з натовпу не надійшла пропозиція віддати його в матроси. Моряк, який виступив із цією пропозицією вже тиждень невтомно гуляв по пабах у пошуках матросні, оскільки нещодавній шторм сильно потріпав команду. На тому й вирішили. Поліцейські анітрохи не перешкоджали вчиненню правосуддя і щоразу активно брали участь у голосуванні.
Місцевий люд, який давно звик до постійного напливу чужинців, привітно приймав усіх. Контрабанда, змовники, каторжники-втікачі та авантюристи всіх мастей могли, не боячись викриття, знайти тут надійний короткостроковий притулок. Наївним людям не варто було носа пхати у справи кварталу, розумна ж людина могла тут досягти успіху.
Офіційна міська влада не втручалася у справи кварталу. Цьому сприяли регулярні виплати чиновникам і відсоток у справах, які обіцяли добрий прибуток.
Не дивно, що дитинство та найкращі роки пана Бум припали саме на Портовий квартал. Він знав усі затишні містечка і чудово орієнтувався в лабіринті провулків, знав, як дістатися до потрібного місця непоміченим і де легко втекти від переслідувачів. Портовий квартал був для нього домівкою.
Міська вежа пробила без чверті опівночі. Пан Бум поважно ступав серед сироток. Він пихкав люлькою, дивився на всі боки і згадував, як будучи дитиною, він з ватагою таких же волоцюг шастав кварталом у пошуках їжі та неприємностей. Він згадав про зимовий ярмарок. Зима тоді видалася особливо морозною. Це був перший і єдиний випадок за все його життя, коли води річки скував лід такої товщини, що жителі міста влаштували на річці справжній ярмарок. Пан Бум усміхнувся і сповільнив крок. На свій подив, він виявив, що йому подобається прогулюватися кварталом у компанії своїх вихованців.
Будинки і площа у світлі ліхтарів здавалися казковими. Уздовж причалу ліниво погойдувалися і рипіли величезні судна. Мотузкові сходи та канати нагадували гігантське павутиння серед мертвих гілок. По вулицях тинялися компанії п'яних гуляк.
На товстуна з люлькою та дітей ніхто не звернув уваги. Звички та зовнішній вигляд цієї дивної компанії повністю відповідали життю портового кварталу. Так, ніким не потривожені, вони дісталися складу.
Це був старий, покинутий будинок з почорнілими, з'їденими сіллю та паразитами балками. Величезні двері та вікна були криво забиті дошками, біля стін у снігу виднілася розбита черепиця.
Вони зайшли в провулок і пан Бум запалив ліхтар. Поблизу нікого не було, вітер розгойдував іржаві кільця ланцюга, де ще недавно висіла рекламна вивіска.
Пан Бум підійшов до маленьких дверей. Він озирнувся на всі боки і щосили штовхнув її, але вона не піддалася.
- Тимош, підійди, - сказав він і поставив на землю ліхтар. - Полізеш на чортовий дах.
Він підсадив хлопчика і той, схопившись за уступ, заліз на стіну.
- Полізай у дірку і відкрий нам двері, - підкинувши хлопцеві ліхтар, він відійшов на пару кроків від стіни складу.
Тимош повільно, ковзаючи по замерзлій черепиці, поповз рачки по даху. Він просунув у дірку ліхтар і з темряви, зовсім поруч, з'явилися полиці масивної шафи. Поклавши на шафу ліхтар, він скинув вниз рвані рукавички і спритно спустився на підлогу. Шухляда підпирала двері, так що зовні їх було ніяк не відчинити. Хлопчик відсунув шухляду і в дверях з'явився пан Бум, а за ним решта дітей.
– Чудово спрацьовано, хлопче! - Він штовхнув Тимоша в плече.
Місячне світло пробивалося крізь щілини в даху та через вікна. Промені перетинали кімнату наскрізь і відбивались у сніжинках на підлозі. Діти розсілися на ящиках біля стіни і з цікавістю розглядали склад. Пан Бум запалив ще один ліхтар і перевірив усю будівлю. Переконавшись, що в приміщенні, крім них, нікого немає, він сів навпроти великих дверей і закурив люльку.
Тимош згадав, що так і не підібрав своїх рукавичок. Вони були старі й усі в дірах, але інших у нього не було. Він узяв ліхтар, підійшов до шафи і краєм ока помітив, що на нижній полиці щось заблищало. Він підніс ліхтар і побачив фотокартку у рамці. Хлопчик прибрав павутиння і витер пилюку з рамки. У центрі фотографії стояв молодий чоловік, його ліву руку стискала гарна дівчина в шикарному капелюсі з пір'ям, а біля них у кріслі, з цуценям у руках, сиділа дитина дуже схожа на Тимоша.
Пробило дванадцять і з останнім ударом у двері тихо постукали. Пан Бум звелів дітям заткнутися і повільно пішов до дверей. Він намагався йти якомога тихіше, але старі дошки в підлозі рипіли одна голосніше за іншу.
— Пане Буме, відкрийте вже нарешті, — почувся з-за дверей голос.
Дверь відчинилася. Гість швидко пройшов до кімнати і кивком привітався з дітьми.
- Це щось новеньке, - сказав пан Бум і кивнув на залізний лом у руках свого компаньйона.
- Доведеться сьогодні повозитися, - відповів пан Ал і поклав лом поруч із ліхтарем.
Він обвів уважним поглядом хлопчиків і його погляд зупинився на Тимоші.
– А ось і наша пропажа! - усміхнувся він хлопчику. - Я дуже, дуже за тебе переживав, - промовив він інтонацією дбайливого лікаря і вщипнув Тимоша за щоку.
- Повернемося до справ, - сказав пан Бум. Він постукав люлькою по ящику і іскорки веселою чергою розтелилися на підлозі.
- Звичайно! Сьогодні вранці в річці знайшли тіла близнюків, – почав він сумним голосом. — Невиправна втрата для міста і всіх нас, але я домовився з їхньою вбитою горем тітонькою, що всі витрати, пов'язані з похованням нещасних візьму на себе.
Пан Бум ясно представив убиту горем тітоньку, яку доля позбавила двох голодних ротів. Він мимоволі здригнувся, подумавши про майбутню роботу.
- Що з вами?
— Продовжуйте, — відповів пан Бум і поправив комір пальто.
- Так от, - повернувся до справ пан Ал. - Все як минулого разу. Забираємо, доставляємо та отримуємо гроші.
- Якого біса, тоді я тягався з цими засранцями? – обурено спитав пан Бум. - Так, ми вдвох можемо все це провернути.
– Ага! Резонне зауваження! – відповів пан Ал. – Я вам гарантую, що ваші хлопці без роботи не залишаться. У мене є робота якраз їм з розуму.
Він узяв лом, підійшов до дальньої стінки кімнати і заходився, дивлячись собі під ноги. Нарешті він нахилився і постукав ломом по одній дошці. Судячи з стукоту, вона була прибита до підлоги міцніше, ніж інші. Саме це місце шукав пан Ал. Він став на одне коліно, підпер дошку ломом і щосили потягнув. Почувся тріск і в підлозі красувалася акуратна прямокутна дірка. Пан Бум підійшов до схованки з ліхтарем і побачив чотири невеликі ящики.
- Що це? – прошепотів він.
- Це гроші, - задоволений тоном пан Ал.
- Що розсілися? Жваво діставайте і складайте біля дверей, – гаркнув товстун на дітей.
Діти взялися до роботи. Усі, крім Тимоша. Хлопчик стояв біля шафи і роздивлявся фото. Хлопчик відійшов у темний кут і вийняв фото з рамки. На звороті фото був якийсь підпис, але в темряві він не зміг його розібрати. Він акуратно склав його і швидко сховав до кишені штанів.
Пан Ал перевірив замок на кожній скриньці, після чого попросив кожну дитину поставитися до цієї ноші якомога дбайливіше. Тимош виглядав блідим і замість коробки йому вручили ліхтар.
– А ти освятиш нам дорогу, – заспівав пан Ал.
Пан Бум вийшов надвір і за хвилину покликав інших.
— Нам потрібно в кінець вулиці, третя комірка від ткацького будинку, — сказав пан Ал і вказав на маленький візок у провулку за складом.
Пан Бум нічого не відповів і просто кивнув головою.
На вулиці було тихо, вони виразно чули свої кроки по замерзлій бруківці. Світила яскрава Луна, будинки відкидали довгі тіні і дивна компанія то зникала, то з'являлася вночі. Діти зі своїми ящиками нагадували гномів, байки про які можна почути у місцевих тавернах.