Глава II Темна справа пана Ала

Того вечора пан Ал, як полюбляв говорити пан Бум, виклав всі карти на стол. Він розповів, що за відсутності конкуренції розграбування могил стає дуже прибутковим бізнесом. При цьому пана Ала цікавили не дрібнички, навіть не золоті зуби та інші цінності, з якими зазвичай ховають померлих, а тіла. Звичайні людські тіла, які наповнюють міські та навколишні кладовища із завидною постійністю.
Він відправляв мертвих до медичних установ та студентів, які потребували додаткової медичної практики та до окремої категорії клієнтів, про яку він вирішив промовчати. Головне, що покупців платили непомірно щедро.
Пан Ал, схильний до філософії і абсолютно позбавлений скромності, називав себе «Збирачем душ», однак, набагато правильніше було б назвати його «розкрадачем могил».
Того ж вечора новостворені партнери домовилися зустрітися наступного дня опівночі на кам'яному мосту біля притулку. На той час пан Ал знайде візок, інструменти та підшукає місце для «роботи». У свою чергу, пан Бум відбере кількох хлопчиків, які звикли до важкої праці. Він обрав п'ятьох.
Пан Бум прибув в обумовлене місце на чверть години раніше ніж слід було. Будучи вкрай підозрілим він, побоюючись пастки, заздалегідь прийшов обшукати сусідні закутки. Переконавшись, що підступу немає, він відвів хлопчаків в сторону, а сам притулився до ліхтарного стовпа і став чекати.
Ніч була холодна, повільно літали сніжинки, повітря пахло козячим молоком. Місяць зник за хмарами і вулиця почала розчинятися в морозній, димній напівтемряві. Пан Бум запалив трубку і накричав на вже змерзлих дітей, щоб вони стояли тихенько. Повз пробіг бездомний пес, який зник у дворі старого триповерхового будинку, з димаря якого валив густий дим.
— А там мабуть тепло…, — тихо пробурчав пан Бум і видихнув у повітря дим.
Годинник на вежі пробив північ, удари дзвону тихо лунали на вулицях сплячого міста.
На мосту з'явився розпливчастий силует. Чоловік підняв ліхтар і знаком запросив йти за ним.
— Ходімо, — гаркнув на дітей пан Бум.
- Сподіваюся, все готове, - прошипів він крізь зуби, наздоганяючи свого партнера.
— Все і навіть більше, — посміхнувся той.
Вони перетнули міст і пан Ал вказав на двоколісний візок.
- Гаразд! Куди ми йдемо? — запитав пан Бум. Він постукав ногою по колесу, демонстративно випробовуючи віз на міцність.
— Недалеко звідси, — весело підморгнув дітям пан Ал.
— Лиходії, рот на замок і маршируйте за мною, — прогарчав пан Бум.
Дорослі впевнено йшли пустою нічною вулицею. Лопати та кірки, інвентар, який розсудливий пан Ал зібрав, тихо дзвенів щоразу, коли віз натикалася на замерзлий бруд, кінський гній і вибоїни в бруківці. Рідкісні ліхтарні стовпи тьмяно освітлювали вулицю.
Через два квартали, обігнувши кут, вони побачили кам'яну огорожу зарослу плющемі і високі іржаві ворота. Пан Ал підніс ліхтар до іржавої таблички. Частина букв була стерта, але напис все одно було видно.
— Останній притулок, — повільно прочитав пан Ал.
«Останнім притулком» стало місце поховання божевільних та бідняків, лікарня яких знаходилася неподалік. А також тих, хто не зміг заплатити за місце на парафіяльних кладовищах, бродяг, безпритульних, злочинців і всіх, до кого нікому не було діла.
Пан Ал штовхнув ворота. Іржаві петлі протяжно заскрипіли, так голосно, що їх точно почули б всі бідолахи, що були закопані на кладовищі. А потім настала тиша.
Вперше в житті пан Бум опинився вночі в такому похмурому і тихому місці. Він відвідував кладовища і не раз був присутній на похоронах одного зі своїх спільників, але тільки вдень. Вночі це місце ставало моторошним та незнайомим.
Штовхаючи візок, компанія йшла крізь темряву по заплутаному лабіринту стежок серед хрестів і надгробків. Пан Бум спробував підняти собі настрій, подумки підрахувавши заробіток за сьогоднішню справу. Пан Ал наспівував веселу пісню. Він йшов повільно, освітлюючи стежку ліхтарем, який гойдався в руці в різні сторони.
З упевненістю досвідченого екскурсовода він вів їх по темним алеям. Іноді пан Ал зупинявся і нахиляв ліхтар над могилами, намагаючись прочитати імена на потьмянілих табличках.
Діти йшли за паном Бумом. Вони тихо шепотіли і часто повертали голови, намагаючись побачити серед могил і дерев щось, що могло жити вночі в «Останньому притулку».
Тимош, наймолодший із сиріт, спіткнувся і впустив з рук лопату, яка голосним дзвоном впала на кам’яну кладку алеї. Пан Ал різко обернувся і втупився в переляканого хлопця.
— Тихо, — прошепотів пан Ал. - Не тривож спокій померлих.
Він підніс ліхтар до Тимоша і нахилився так, щоб його голова була на рівні очей хлопчика.
- Ти ж не хочеш нікого тут пробудити, хлопче, чи не так? — повільно запитав пан Ал. — Знаєшь, що станеться, якщо хтось із них, - обвів він кладовище з ліхтарем, - прокинеться?
— Я ненавмисно... — почав Тимош, але пан Ал перервав його.
- Вони виповзуть з могил, - він показав ліхтар праворуч, де у темряві з'явився невеликий засніжений горбок, - так тихо, що ви нікого не почуєте. Знаєш, що буде далі, хлопче? Вони схоплять вас, потягнуть у темряву і почнуть повільно вас їсти, — продовжив пан Ал, прицмокуючи із апетитом. - І ніхто вам не допоможе і від вас не залишиться нічого, окрім мокрих штанців та пари чобіт.
— Я…, — пробубнів Тимош, але від переляку не міг вимовити жодного слова.
— Ти більше не будеш шуміти і будеш хорошим хлопчиком, Тимоше? Хорошим дітям нічого бояться , — посміхнувся він, щипаючи хлопця за щоку.
— Б… більше не буду, — перелякано сказав Тимош, міцно схопившись за лопату.
— Досить, — гаркнув пан Бум. — Скільки ще часу нам блукати серед цих проклятих могил?
— А ми вже прийшли, — посміхнувся пан Ал.
Він підняв ліхтар і пройшов кілька кроків вперед поки не потрапив до свіжої могили.
- Першокласний товар! — з гордістю заявив пан Ал. - Хлопці, приступайте до роботи! Уявіть, що ви копаєте скарб.
Діти боязко підійшли до могили і подивилися на пана Бума.
- Швидко копайте! — прогарчав він.
Пан Ал поставив поруч з могилою ліхтар, після чого театрально вклонився сиротам, ніби поступаючись їм сценою. Поки діти старанно копалися в землі, він повільно ходив туди-сюди і муркотав собі під ніс простеньку веселу пісню.
Пан Бум сів на коробку, яку знайшов прямо там, у кущах. На відміну від свого партнера, він виглядав втомленим і пригніченим. Дивлячись на могили, він думав про мертвих, якими пан Ал налякав маленького Тимоша.
- Цікаво, а хто приходить до хороших дітей? Феї і чарівні звірятка? — Пан Бум засміявся, відганяючи погані думки.
Скрегіт і оглушливий стукіт лопат по мерзлій землі гучно лунали у тиші нічного кладовища.
Пан Бум здригнувся від раптового удару в плече. Перед ним стояв пан Ал.
- Як довго ви вже займаєтеся цією справою? — запитав пан Бум.
- Недостатньо довго, — посміхнувся пан Ал. — Яма готова, наш вихід, вставайте.
Пан Бум наказав хлопцям відійти вбік і відвернутися. Він взяв ліхтар і спустився в яму глибиною трохи більше півметра, що свідчило про те, що місцеві могильники вирішили не обтяжувати себе роботою. Через кілька хвилин він, лаючись собі під носа витяг з могили гроб. Пан Ал молотком вибив цвяхи, їх всього було два, дістав тіло і обережно поклав його у свій візок, накривши газетами та мішками.
— А тепер закопуйте, - пан Бум скинув пустий гроб в яму.
Діти швидко зарили могилу і всією компанією кинулися до виходу. Пан Ал весело йшов вперед, хлопці волочили ноги від втоми та страху, пан Бум курив люльку і штовхав візок.
- Де Тимош? — запитав Олекса, старший з хлопців, коли вони підійшли до воріт.
- Бісова душа! — загарчав Пан Бум. Він порахував дітей і, озирнувшись, покликав: - Тимоше! Де ти, мерзотник?
-Немає часу! Завтра ти знайдеш свого сироту! – сказав пан Ал.
Пан Бум знову взяв візок. За пару кварталів вони звернули в темний закуток. Він наказав дітям сховатися і не рухатися. Тим часом пан Ал вийшов на вулицю і кілька разів махнув ліхтарем зверху вниз.
Почувся рівномірний цокіт копит і в кінці вулиці з'явився екіпаж. Пан Ал чемно вклонився візникові. Він повів екіпаж до схованки, де в тіні стояв пан Бум із дітьми та візок.
Пан Ал відкрив двері і швидко переніс тіло в екіпаж. Коли двері зачинилися, у вікні запалили ліхтар. Пан Бум хотів побачити чоловіка в всередині, але світло швидко згасло. Двері відчинилися і пан Ал поспішив схопити жовтий конверт, який ледь не впав на бруківку. Візниця шмагнув коня і скоро екіпаж зник за рогом вкритої снігом вулиці.
— Час розплати, — посміхнувся пан Ал.
— Зараз побачимо, — сказав пан Бум.
Він був приємно здивований заробітком. Він взяв свою половину і пішов з дітьми назад в притулок, а його чудовий настрій був затьмарений лише тим, що кудись подівався Тимош.
Почалася хуртовина і вже за якусь мить всі сліди темної справи у старому «Останньому притулку» були надійно приховані.