Бонусний епілог.

Минуло три роки.
Острів Хейвен знову сяяв у різдвяному світлі — з мерехтливими гірляндами, сміхом дітей і запахом свіжої випічки, що линув з кожного будинку. Та найбільше сяяв маленький будиночок на пагорбі, з видом на море. Їхній дім.

Себастьян стояв біля каміна, допомагаючи синові розвішувати прикраси.
— Тато, ця зірочка має бути високо! — вигукнув хлопчик, намагаючись дотягнутися до верхівки ялинки.

— Гаразд, сер Тео, — усміхнувся Себастьян, піднімаючи малого на руки. — Як наказуєш, Ваше Високосте?

Хлопчик розсміявся, а Олівія, спостерігаючи за ними з дивану, де сиділа, загорнувшись у теплу ковдру, відчула, як серце стискається від ніжності. Її рука лежала на круглому животі — ще одне диво вже було в дорозі.

— Обережно там із моїми чоловіками, — жартома сказала вона. — Не змушуй Тео думати, що він справжній принц.

Себастьян озирнувся і підморгнув:
— Але ж він ним і є. Принаймні у нашій казці.

Він поставив сина на підлогу, і той одразу побіг до матері, згорнувшись біля неї, притулившись до її живота.
— Мамо, а коли зірочка з неба прилетить до нашого малюка?

Олівія ніжно провела пальцями крізь його м’яке волосся.
— Дуже скоро, любий. Може, навіть до наступного Різдва.

З вулиці долинав сміх, і крізь вікно було видно, як мешканці острова прикрашають головну ялинку. Сніг падав густо, вкриваючи все білою ковдрою спокою.

Себастьян підійшов до неї, вкрив їх обох пледом і сів поруч.
— Три роки, а я все ще не вірю, що це моє життя, — прошепотів він. — Ти, Тео, і тепер ще хтось маленький… Це більше, ніж я колись мріяв.

Вона посміхнулася крізь сльози.
— Це не мрія, Себастьяне. Це наше різдвяне “завжди”.

Він нахилився й поцілував її, поки їхній син сміявся й аплодував. І в ту мить світ знову став досконалим — простим, теплим, справжнім.

Сніг за вікном падав повільно, як сторінки казки, що не закінчується.
А вогні острова Хейвен мерехтіли, мов нагадування:
любов — це диво, яке не має кінця.