Розділ 24.

Сніг падав тихо, мов сам світ боявся порушити це дивне передчуття. Літак приземлився на маленькому злітному майданчику острова Хейвен, і щойно Олівія ступила на землю, серце стислося від знайомого відчуття — запах солоного повітря, хрускіт снігу, легкий подих вітру, що, здавалося, промовляв її ім’я.

— Знову ти, — прошепотіла вона, вдихаючи морозне повітря. — Острів див, острів відповідей.

Вона йшла знайомою дорогою до центру селища. Різдвяний ярмарок уже готувався — гірлянди, що світилися золотом, музика з маленьких колонок, дитячий сміх. І все це було таким же, як минулого року, але водночас — інакшим. Бо тепер тут не було Себастьяна поруч.

Вона зупинилася біля кав’ярні, де вони колись пили чай із корицею. Серце защеміло, і в очах защипало від спогадів.

— Міс Олівія? — раптом пролунав знайомий голос.

Вона обернулася. Перед нею стояв пан Генрі, старий дворецький Себастьяна, який колись допомагав у маєтку. Його усмішка була щирою, теплою, як обійми Різдва.

— Пані, як же приємно бачити вас знову, — він трохи схилив голову. — Його Високість… тобто, Себастьян… не знає, що ви приїхали. Але думаю, це найкращий подарунок, який він може отримати цього року.

— Він все ще тут? — запитала вона, хоча вже знала відповідь.

— Завжди. Острів не відпускає тих, хто залишив тут частинку серця, — тихо відповів Генрі.

Олівія глянула вдалечінь — крізь снігову імлу, десь за пагорбом, ледь виднів знайомий силует старого замку. Вогні мерехтіли в його вікнах, і кожен вогник здавався маленьким спогадом.

Вона вдихнула глибше.
Острів кликав її знову. Не просто як гостю, а як ту, що має завершити історію, яку колись перервала.