Розділ 21.

Поїзд мчав крізь засніжені пейзажі, залишаючи позаду острів Хейвен — те місце, де все почалося й де, здавалось, час дихав інакше.
Олівія сиділа біля вікна, загорнувшись у пальто, і дивилася, як за склом миготять білі поля, ліси, самотні будинки.
Кожен кілометр віддаляв її не лише від острова, а й від Себастьяна.

Він стояв на пероні, коли вона від’їжджала.
Без корони, без охорони, без усіх тих знаків принца — лише чоловік, який дивився на неї, ніби боявся забути.
Він не просив її залишитися.
Вона не просила його поїхати разом.
Обидва знали — так треба.

Її серце розривалося між двома світами: спокоєм, який вона знайшла поруч із ним, і реальністю, до якої мусила повернутися.

Нью-Йорк зустрів її холодним вітром і нескінченним потоком людей.
Місто, що ніколи не спить, знову шуміло, миготіло, горіло тисячами вогнів — але тепер вони здавалися їй іншими.
Трохи чужими.
Трохи болючими.

Вдома її чекала купа невідкладних справ: агент, який вимагав рукопис, повідомлення від друзів, з якими вона давно не бачилася, листи від видавництва.
І все ж, сидячи за своїм письмовим столом, Олівія не могла змусити себе почати писати.
Кожне слово здавалося порожнім.

Вона відчинила ноутбук і побачила старий документ — роман, який так і не завершила.
На екрані миготіло речення, написане багато тижнів тому:

> “Іноді, щоб знайти себе, треба втратити все.”

Вона посміхнулася крізь сльози.
Це було про неї. Про нього. Про них.

Вечір опустився тихо, і десь за вікном знову пішов сніг — рідкісний для Нью-Йорка, але такий знайомий.
Вона приготувала чай із корицею — той самий, що пили разом біля каміна — і на мить їй здалося, що він поруч.

Тоді вона дістала зі своєї сумки маленький конверт.
Його почерк.
Він передав їй його на прощання.

> “Олівія, якщо ти читаєш це, значить, ти зробила правильно.
Ти — моя правда, навіть якщо наші світи не збігаються.
І якщо колись ти побачиш у новинах чоловіка, який більше не хоче бути принцом, знай — він зробив це не заради втечі.
А заради тебе.”

Сльоза скотилася по її щоці.
Вона підняла погляд у вікно — і раптом помітила, як за склом, серед натовпу, хтось стоїть і дивиться на неї.
Високий чоловік у темному пальті, без корони, без супроводу.
Його очі — ті самі, що вона пам’ятала.

На мить їй здалося, що серце перестало битися.
Вона вийшла на балкон, розчинила двері, вдихнула холодне повітря — і усміхнулася.

Себастьян стояв унизу, на засніженій вулиці, й дивився вгору.
Серед вогнів великого міста, серед шуму і снігу, він знову знайшов її.

Вона не знала, як він це зробив.
І не питала.
Бо коли їхні погляди зустрілися, вона зрозуміла — це не кінець.
Це лише початок нового розділу.