Розділ 20.

Сніг ішов третій день поспіль, тихо, спокійно, наче сам небесний світ хотів укрити їх білим покривалом забуття.
Олівія і Себастьян оселилися в невеликому дерев’яному будиночку біля підніжжя гір — там, де ніхто не питав зайвих питань і де час зупинявся.

Всередині було тепло: камін потріскував, чайник співав свою знайому пісню, а вона сиділа біля вікна, спостерігаючи, як сніжинки повільно спускаються на землю, наче хтось згори малює їхню нову історію.

Він підійшов до неї тихо, поклав плед на її плечі й сів поруч.
— Знаєш, — прошепотів Себастьян, — іноді я думаю, що сніг — це другий шанс.
— Чому?
— Бо він приховує сліди. Залишає лише чистоту.

Вона усміхнулася, хоча в її усмішці було трохи смутку.
— Ти хочеш сказати, що ми можемо просто стерти все, що було?
— Не стерти, — поправив він м’яко. — Переписати.

Тиша між ними була затишною, але за нею ховалося те, що обидва намагалися не озвучити.
Її думки поверталися до острова, до людей, які, мабуть, уже шукають його.
І до його батька — суворого монарха, для якого син, що втік, був не романтичною легендою, а ганьбою.

— Себастьяне, — обережно промовила вона, — ти впевнений, що вони не знайдуть тебе?

Він поглянув на неї довго, серйозно.
— Якщо знайдуть — хай так. Але хай знайдуть мене таким, яким я є. Не принцом, не обов’язком. Людиною, яка кохає.

Олівія відчула, як її серце защеміло.
Він говорив спокійно, але в його голосі було щось глибоке — прийняття долі, навіть якщо вона буде болючою.

Вона простягнула руку і торкнулася його щоки.
— Я боюся не слави, не правди, — прошепотіла вона. — Я боюся, що цей спокій — лише ілюзія. Що сніг розтане, і все повернеться.

Він узяв її руку в свої долоні.
— Навіть якщо так, — сказав тихо, — я все одно вдячний за ці дні. За тебе. За цей спокій, який мені подарувала.

Сніг за вікном густішав.
Кожна сніжинка падала на землю, немов частинка минулого, яку змивала зима.

Вона схилила голову й прошепотіла:
— Може, і справді... це наш шанс почати все спочатку?

— Може, — відповів він. — Якщо ми будемо достатньо хоробрими, щоб не втекти від себе.

Вони сиділи поруч, не кажучи більше нічого.
Світ здався зупиненим — лише вогонь у каміні, сніг за вікном і дві душі, які знайшли одна одну серед бурі.

І коли вона врешті заснула, притулившись до його плеча, Себастьян дивився на неї й розумів:
він зробив правильний вибір.
Може, і справді втеча від слави — це не слабкість, а єдиний шлях до істинного життя.

А зовні все ще падав сніг —
повільно, без поспіху,
наче небеса самі благословляли тих, хто наважився почати з чистого аркуша.