Розділ 19.

Вітер ніс запах моря і солі, коли світанок прокрадався в містечко.
Сніг ще тихо падав на дахи, і острів Хейвен здавався відрізаним від решти світу — ніби цей клаптик землі існував лише для двох.

Олівія стояла біля вікна, дивлячись, як Себастьян збирає речі.
Його рухи були стримані, майже беззвучні — і водночас у них відчувалася рішучість.
Він зробив свій вибір.

— Ти впевнений, що хочеш цього? — її голос зрадливо затремтів.
— Уперше в житті, — він відповів, не відводячи погляду. — Я втомився бути тим, ким мене зробили.

Він поклав на стіл свою печатку — важку, золоту, з гербом династії. Символ, який відкривав двері у світ королівських обов’язків і водночас замикав за ним свободу.

— Це… — вона прошепотіла, — знак, що ти все залишаєш позаду?

Він усміхнувся, трохи сумно.
— Це знак того, що я обираю не трон, а серце.

Олівія підійшла ближче. Її пальці тремтіли, коли торкнулися його руки.
— Себастьяне, це не просто втеча. Це зміна всього твого життя.

— А може, саме цього мені й треба? — він зітхнув. — Я народився в золотій клітці. Але коли зустрів тебе, вперше зрозумів, що означає бути живим.

Вона відчула, як її очі наповнюються слізьми.
— Але що буде далі? Коли преса дізнається, коли твій батько…

— Тоді хай знає, — перебив він м’яко. — Хай увесь світ говорить. Я більше не ховаюся. Я хочу бути тим, ким є. Людиною. Не титулом.

Олівія дивилася на нього — і бачила не принца, а чоловіка, який готовий віддати все заради правди й кохання.
І хоч серце кричало, що це божевілля, вона знала — саме це і є справжня свобода.

Вони вийшли на вулицю.
Сніг укривав усе, немов нову сторінку, чисту й невинну.

— Куди ми поїдемо? — спитала вона, коли він відчинив дверцята старенького позашляховика.
— Туди, де нас не знайдуть. Хоча б на кілька днів. — Його усмішка була змовницькою. — Ти ж не проти пригод?

— Я — письменниця, — відповіла вона, ховаючи усмішку. — Історії починаються саме так.

Вони рушили засніженою дорогою вздовж узбережжя.
Море тихо дихало за вікном, і радіо грало стару різдвяну мелодію.

Олівія сиділа поруч, її долоня — в його.
І в ту мить усе стало простим.
Не було палаців, титулів, минулого.
Були лише вони.

— Якщо це сон, — сказала вона тихо, — я не хочу прокидатися.

— Це не сон, — прошепотів він, не відводячи погляду з дороги. — Це наша реальність. Просто вперше — справжня.

Машина зникла за поворотом, а за ними залишився лише слід шин на снігу — наче підпис під початком нового життя.

І коли небо загорілося рожевим світлом, Олівія раптом зрозуміла, що натхнення повернулося.
Вона знову хоче писати.
Бо тепер вона знала, що любов — не лише тема для книг. Це її власна історія.