Розділ 18

Наступні дні після зізнання Себастьяна були, наче дивний сон між двома реальностями.
Олівія намагалася жити звично — пекти пряники, гуляти до моря, слухати різдвяні пісні, — але її думки постійно поверталися до нього.
До правди, яку він приховував.

Вона не сердилося — принаймні не так, як очікувала.
Більше розгубилася.
Бо тепер кожен його погляд, кожне слово мало інший сенс.
Не просто чоловік із таємничим минулим.
А спадкоємець корони.

Коли він знову прийшов — тихо, без урочистостей, просто з букетом білих гіацинтів — вона вже знала, що не уникне розмови.

— Це твої улюблені, — сказав він, ставлячи квіти у вазу.
— Звідки ти знаєш? —
— Ти сказала це, коли ми були на ярмарку. Я просто запам’ятав.

Він завжди все пам’ятав.
Навіть ті дрібниці, які інші пропускали повз.
І саме тому вона не могла просто відвернутися.

— Себастьяне… — вона нарешті промовила його ім’я, зітхнувши. — Я не злюсь. Але мені важко зрозуміти, хто ти тепер.

— Я все той самий, — відповів він тихо. — Той, хто допомагав тобі розпалювати камін, хто приносив чай і слухав твої історії.

— Але ти також принц, — сказала вона. — І в тебе є країна, обов’язки, люди, які чекають на тебе.

Він відвів погляд.
— Це не мій вибір. Мій батько хоче, щоб я повернувся. Каже, що країна потребує стабільності… нареченої, спадкоємця…

— Нареченої? — її серце стислося, і вона навіть не зрозуміла, чи спитала це голосно.

Він підняв погляд — і його очі були повні болю.
— Це лише частина угоди між двома королівствами. Заручини, яких я ніколи не хотів. Вона — принцеса з Північного Ельмора. Ми навіть не знайомі. Але тепер, коли я зник, вони тиснуть на мого батька, що я ганьблю родину.

Олівія відчула, як земля під ногами похитнулася.
Не від ревнощів — від усвідомлення, що їхня казка… має занадто багато реальності.

— Ти маєш повернутися? —
— Не хочу, — він зробив крок ближче. — Бо все, що я шукав у цьому світі, я знайшов тут. З тобою.

Її очі заблистіли.
— Себастьяне, це не так просто. Ти не можеш просто втекти від свого життя.

— А може, можу? — він наблизився, взяв її руки. — Я роками жив чужими правилами. Уперше в житті я хочу зробити щось заради себе.

— І втратити все? —

— Якщо «все» — це влада й холодні стіни палацу, то так. Але я не хочу втрачати тебе.

Вона відчула, як серце стискається між двома ударами — надією і страхом.
Бо кохання — не завжди те, що рятує.
Іноді воно стає вибором між світом і собою.

— Я не знаю, як це закінчиться, — прошепотіла вона. — Але якщо ти справді підеш проти своєї родини… наслідки можуть бути страшні.

— Знаю, — він торкнувся її обличчя. — Але є один секрет, Олівія. Те, що не знає навіть мій батько.

Вона затримала подих.
— Який?

Він поглянув їй просто в очі, і цей погляд був водночас ніжністю і бурею.

— Я — не єдиний спадкоємець. Є ще один. І якщо правда вийде назовні… все зміниться.

Олівія не розуміла.
— Інший спадкоємець? Ти маєш на увазі брата?

Він похитав головою.
— Ні. Сестру. Таємну. Народжену від матері, про яку ніхто не повинен знати. І якщо я відмовлюся від трону — його отримає вона. Але якщо про неї дізнаються, почнеться скандал, що зруйнує все.

Секунда тиші.
Її серце билося гучніше, ніж вітер за вікном.

— Ти єдиний, хто може змінити все, — сказала вона.

— Ні, — він прошепотів, поглянувши на неї з ніжністю. — Ти. Бо тепер ти знаєш цей секрет. І від того, чи довірю я тобі його, залежить і моє майбутнє.

Сніг за вікном сипав, мов шепіт долі.
А між ними стояло не просто кохання.
Стояла правда, яка могла перевернути життя обох.