Розділ 17

Ранок після тієї зоряної ночі був настільки тихим і світлим, що здавався благословенням.
Олівія прокинулася із теплом у грудях і усмішкою, яка з’явилася ще до того, як очі відкрились.

Їй здавалося, що серце нарешті знайшло ритм, який давно загубило.
Його смак на її губах…
Його пальці, які тримали її так, ніби боялися відпустити…

Вона ще відчувала шовковистість тієї миті, коли він прошепотів її ім’я, ніби воно було молитвою.

Та щастя — ніжне, крихке — інколи має дивний звук.
Звук тривоги, що ледь чутно дзвенить на дні серця.

Цей звук з’явився, коли вона спустилася в хол і побачила обличчя Себастьяна — спокійне, але серйозне, напружене, таке, якого вона ще не бачила.

Він стояв біля вікна, розглядаючи море.
Наче намагався знайти відповідь там, у хвилях.

— Доброго ранку, — вона підійшла ближче, усміхаючись, але його плечі ледь помітно напружилися.

— Олівія, — він повернувся, і в його голосі було те, що змусило її серце завмерти. — Нам потрібно поговорити.

Вона відчула холод, який не мав нічого спільного з зимою.

— Ти шкодуєш про вчорашнє? — спитала вона тихо.

— Ні, — він одразу зробив крок до неї. — Єдине, про що я шкодую — що не поцілував тебе раніше.

Тоді чому його погляд такий важкий?
Чому в його очах не тільки тепло, а й тінь?

Він затримав подих, ніби збираючи сили.
— Я мусив сказати тобі правду з першого дня. Але… я боявся, що втрачусь у цьому почутті, перш ніж ти знатимеш, з ким маєш справу.

— Себастьяне, — вона торкнулася його руки, — ти можеш сказати мені все.

Його погляд став таким глибоким, що здавалося — він відкриває двері до власної душі.
— Моє ім’я… не просто Себастьян Вільсон.

Стиснуті пальці.
Пауза, що тривала вічність.

— Моє повне ім’я — Себастьян Александр Леонард фон Естервуд. Я спадковий принц маленького європейського королівства. І єдина причина, чому про це не кричить увесь світ — я всіма силами намагаюся уникнути трону.

Світ навколо завмер.
Це не було схоже на фантазію, не було театральним — лише правда, що різала повітря.

Олівія дивилася на нього, і голос не слухався.
Принц.
Він.
Той, хто приносив їй шоколад і чай з корицею, хто слухав її слова про сум і творчість, хто торкався її так, ніби вона була не персонажем, а реальністю.

— Ти… принц, — вона прошепотіла, перевіряючи, чи звучить це взагалі можливо.

— Принц, який не хоче бути принцом, — додав він з болем. — Я не хочу трону, політики, титулів. Це не моє життя. Я хочу бути людиною. Хочу дихати. Писати музику. Ходити берегом. І… — його голос знов потонув у тиші, — бути з тобою.

Її серце стискалось між двома силами — здивуванням і розумінням.

— Ти боявся, що якби я знала… —

— Ти не дивилася б на мене так, як учора, — він вимовив тихо. — Не як на чоловіка. А як на роль.

Вітер торкнувся вікна.
Сніг ліг на скло, ніби світ теж слухав.

— Себастьяне, — вона сказала так, ніби вимовляла його ім’я знову вперше, — я не тікаю від правди. Але мені потрібно… зрозуміти це. Переварити.

Страх пробіг його очима — справжній, людський.
Не про титул.
Про неї. Про них.

— Я тут, — він прошепотів. — Я не зникну. Просто дай мені шанс… бути собою. Не тим, ким хочуть усі.

Олівія кивнула.
Повільно.
Не обіцянка.
А дозволення.
Розмова ще попереду. Рішення ще попереду.

Але поки — вона стояла перед людиною, а не принцом.
І це було правдивіше, ніж будь-яка корона.

Та того ранку між ними народилося не лише кохання.
Народилася правда.
А правда — завжди має тінь.

І вона відчула, як десь у майбутньому насувається буря.
Але серце шепотіло:
Він вартий боротьби.