Розділ 16

Острів Хейвен виблискував у різдвяному світлі, наче казка, що ожила.
Ліхтарі горіли теплими золотими іскорками, на площі грав тихий оркестр, і повітря пахло яблуками, корицею та хвоєю.

Олівія повільно йшла засніженою стежкою поруч із Себастьяном.
Вечір був тихим, але не ніяковим — навпаки, між ними жила м’яка напруга, ніби світ тримав подих, очікуючи чогось.

Вона не торкалася його руки, але кожен крок поруч відчувався, як дотик.
І навіть холодний вітер здавався теплішим, коли він іноді нахилявся ближче, щоб щось сказати.

— Знаєте, — тихо мовила Олівія, — це найбільш… справжнє Різдво, що я мала за довгий час.

Себастьян усміхнувся — лагідно, майже ніжно.
— Бо ви дозволили собі бути тут. Не в минулому, не в страхах. Тут.

Їй хотілося заперечити, але не вийшло.
Він мав рацію.
Цей острів, ці люди, ця тиша — і він… вони повільно загоювали її.

Вони вийшли до невеликої затоки, де на воді відбивалися тисячі зірок — справжніх і тих, що мерехтіли з різдвяних гірлянд.

— Приходжу сюди щороку, — сказав він, зупиняючись. — Це місце нагадує, що навіть у найтемніші часи… є світло.

Олівія дивилася на нього і відчувала, як у грудях зростає щось тихе, але сильне.
Повага.
Тепло.
Почуття, яке вона боялася назвати.

— І ви його бачите? — прошепотіла вона.

Він повернувся до неї, і погляд був нестримно щирим.
— Я бачу його зараз.

На мить світ перестав рухатися.
Сніг падав повільно, мов у фільмі.
Десь у місті залунали дзвони.

— Олівія, — голос Себастьяна був ледь чутний, але в ньому бриніла правда, що не ховається за коронами чи статусами, — я не маю права просити, щоб ви пустили мене у своє серце… Але я не можу більше робити вигляд, що не хочу цього.

Вона затамувала подих.
Серце калатало, як у героїні романів, що вона колись писала, віра в які тепер поверталася.

— Себастьяне…

Він підняв руку й легко, майже невідчутно торкнувся її щоки.
— Якщо я зроблю це — скажіть, що зупинитесь, тільки якщо не готові.

Але вона не зупинилася.
Вона зробила крок назустріч.

Його губи торкнулися її ніжно — ніби він боявся зламати той крихкий, щойно народжений зв’язок.
Поцілунок був повільним, теплим, несміливим і разом з тим — таким справжнім, що серце здригнулося.

Зоряне небо, мерехтливі вогні, сніг, що падав на їх волосся — усе зникло.
Залишилося тільки це відчуття:
що можна знову вірити.
Що можна знову любити.
Що минуле не має влади над тим, хто ти сьогодні.

Коли вони роз’єдналися, світ повернувся — тихий, радісний, ніби вітав їх.

Себастьян залишив лоб біля її чола, його голос був трохи хрипким:
— Це було неминуче, правда?

— Так, — прошепотіла вона, ледве усміхаючись. — Невідворотно.

І вперше за довгий час у її очах було не сум’яття, не страх…
А світло.