Розділ 15

Себастьян стояв на порозі, злегка усміхаючись — та усмішка була теплою, але в очах…
В очах сьогодні жила тінь.

— Добрий ранок, Олівія, — він подав їй маленьку коробочку, загорнуту у зелений папір. — Це для вас. Нічого особливого, просто… мені здалося, що вам сподобається.

Вона обережно розгорнула папір.
Всередині — срібна закладка для книги.
Тонка, витончена, із вирізьбленими сніжинками та малесенькою короною внизу, такою непомітною, що її можна було пропустити.

Олівія посміхнулася, але її пальці затремтіли.
Та корона… чому вона так нагадувала герб з портретів у кабінеті?

— Це… дуже красиво, — вона підняла очі на нього. — Дякую.

Він мав би відповісти так само тепло, як завжди.
Але натомість його погляд на секунду відвернувся.

— Я радий, що вам до душі.

Тиша між ними втратила легкість. Вона стала тяжкою, мов заметіль, що назріває над морем.

Олівія помітила його руки — довгі пальці, які зазвичай були спокійними — стискали рукав пальта, ніби він боровся з невидимим рішенням.

— Ви сьогодні… інший, — сказала вона, не стримавши щирості.

Себастьян вдихнув глибше.
Його голос, коли він заговорив, був тихим, але сповненим чогось важливого.

— Є речі, які я маю вам сказати. Але… не знаю, чи це правильний час.

Її серце стукнуло швидше.

— Я не люблю таємниць, — м’яко відповіла вона. — Особливо зараз, коли… — вона зупинилася, боячись сказати зайве.

Коли ти починаєш мені бути важливим.

Себастьян глянув на неї так, ніби почув це навіть без слів.
І в його погляді був біль. Не провина — саме біль.

— Олівія, я ніколи не хотів брехати. Просто деякі правди… — він опустив очі. — Вони змінюють все.

Вона підійшла ближче.
Не торкаючись — просто зменшуючи відстань, яка раптом стала величезною.

— Себастьяне, ви можете довіряти мені. Я не прошу всього одразу. Тільки правду, коли будете готові.

Він підняв погляд.
Тіні в його очах ще не зникли — але в них промайнула полегкість.

— Ви не знаєте, що просите, — прошепотів він. — Але я… намагаюся. Для вас.

Його голос зламався на останньому слові.

І тоді вона зрозуміла:
цей чоловік не просто сховав щось — він захищав це.
А можливо… і самого себе.

— Добре, — ніжно сказала вона. — Я почекаю.

Він торкнувся її руки — коротко, майже розпачливо, ніби це дотик, від якого він сам не може відмовитися.

— Дякую, — прошепотів. — Ви навіть не уявляєте, що це для мене означає.

Таємниця стояла між ними.
Невидима. Холодна. Але поруч з нею жило тепле, нерозказане почуття.

І хоч сніг за вікном танцював у тиші, у серці Олівії вирувала буря.

Бо навіть довіра має тінь.
І сьогодні ця тінь стала трохи темнішою.