Розділ 14

Ранок був тихим, майже казковим.
Сніжинки, ніби маленькі пір’їнки, танцювали у повітрі та лягали на підвіконня легким білим мереживом.

Олівія прокинулася з незвично легким серцем… і з легким хвилюванням.
Поміж пальцями все ще відчувався спогад про дотик Себастьяна, а в душі бринів його голос.

Вона зробила чай — із корицею, ясна річ — і сіла за стіл, де стояв ноутбук.
Порожня сторінка знову чекала, ніби старий друг, що терпляче зберігає твої паузи.

Та замість того, щоб писати роман, вона знайшла у своїй сумці старий конверт.
Той самий, що вона взяла з Нью-Йорка, але так і не відкрила.

Конверт був невеликий, м’яко потертий на кутах.
На ньому — її власний почерк.
“Собі. У день, коли зможеш дихати знову.”

Вона пам’ятала той вечір.
Сльози.
Розбите серце.
Джеймсові слова, що більше не звучали любов’ю, а втомою.

“Пробач, Лів… здається, ми зупинились.”
“Ти змінилася.”
“Мені більше нічого сказати.”

Тоді вона зібрала себе по шматочках і написала лист — не йому, а собі, щоб одного дня прочитати й зрозуміти, що пережила.

Трепет у пальцях.
Глибокий вдих.
І вона відкрила конверт.

Папір був тонкий, трохи зім’ятий.
Слова — нерівні, але справжні.

“Олівія,
якщо ти це читаєш, значить ти дожила до моменту, коли біль не ріже груди кожним вдихом.
Ти сильна. Навіть тоді, коли плачеш, коли здається, що не залишилось жодного слова, жодної віри, жодної пари рук, що тримають тебе.”

“Не забувай — ти вмієш любити.
Навіть якщо хтось не зміг оцінити твоє серце.”

“І одного дня ти знайдеш того, хто здатен побачити тебе по-справжньому.
Твою глибину.
Твою тишу.
Твої мрії.”

“Коли це станеться — не бійся.
Любов не завжди приходить вчасно.”

“Але вона завжди приходить туди, де для неї залишається місце.”

“Відпусти.
І дихай.”

Тиша навколо стала майже священною.
Олівія ковтнула повільно, ніби ці слова могли порватися у повітрі.

Вона не плакала — сльзи зволожили очі тихо, як подяка.
Не з болю — з полегшення.

В ту мить вона зрозуміла:
вона більше не живе минулим.

Вона дивиться вперед.
На море.
На сніг.
На випадкового незнайомця, який приносить шоколад у ніч, коли світ здається надто тихим.

Вона склала лист і знову сховала його в конверт, але тепер — не як рану, а як нагадування про шлях.

— Я готова жити далі, — прошепотіла вона сама собі.

І саме в цю мить на двері тихо постукали.

Серце затремтіло теплим передчуттям — вона знала, хто це.

Олівія вдихнула й усміхнулась.
Бо вперше за довгий час вона дійсно хотіла відчинити двері.