Розділ 13.

Після вечірнього гуляння Олівія повернулася до свого затишного будиночка, але сон не поспішав приходити.
У голові крутилися слова Себастьяна.
І той погляд… наче він бачив її наскрізь — і все одно не відводив очей.

Вона сіла біля каміна, укрилася теплою в’язаною ковдрою і спробувала заспокоїти дихання.
Ззовні було тихо — лише море шепотіло старі легенди.

Коли у двері тихо постукали, вона завмерла.
Хто міг прийти так пізно?

— Олівія? — знайомий голос прозвучав глухо, низько.

Вона відчинила.
Себастьян стояв на порозі, тримаючи в руках термос. Вітер розкуйовдив його волосся, щоки злегка порожевіли від холоду.

— Я… думав, що ви, можливо, не спите. — Він підняв термос. — Приніс гарячий шоколад. З корицею.

Вона усміхнулася — серце зробило той самий дивний ривок, що й на пляжі.

— Заходьте.

Він увійшов повільно, ніби боявся порушити якусь чарівну рівновагу.
Олівія налила шоколад у дві керамічні чашки.
Запах кориці заповнив простір, змішавшись з ароматом дров у каміні.

— Я не міг просто піти спати після того, що сказав, — тихо промовив він, сідаючи поруч. — І після того, як ви дивилися на мене. Наче… ви мене зрозуміли.

— Мені здалося, я зрозуміла більше, ніж мала б, — відповіла вона чесно.

Полум’я в каміні відбивалося в його очах, роблячи їх майже золотими.

— Часом слова — єдине, що може зігріти, — промовив Себастьян. — Особливо, коли хтось усе життя був оточений лише мовчанням і холодом.

В її серці защеміло.
Він не говорив прямо, але вона відчувала — там, у минулому, була самотність. Висока, мов стіни замку.

— Мені хочеться, щоб ви знали, — він зробив ковток і поглянув на неї так, наче говорив душа до душі, — я не хочу бути для вас просто приємною сторінкою зими.

Її пальці стиснули чашку.

— І ким же? — прошепотіла вона.

Він обережно торкнувся її руки. Не рвучко, не сміливо — з ніжністю, яка обеззброює більше, ніж поцілунок.

— Людиною, поруч з якою тепло. Навіть без вогню.

Вона на мить заплющила очі.
І зрозуміла, що боїться — бо ця тепла ніжність могла стати небезпечною.
Але вона не відвела руку. Не змогла.

— Себастьяне, я… давно не відчувала, що слова можуть бути справжніми.

— Зі мною — будьте певні, — він нахилився трохи ближче, — я ніколи не говорю те, чого не відчуваю.

Тиша між ними була не порожньою — вона була живою, дихала, наближала.

І в тій тиші Олівія вперше за довгий час не боялася бути слабкою.
Бо слабкість у правильних руках — це не поразка, а довіра.

Коли їхні пальці переплелися, світ ніби зітхнув.
Тепло розлилося з долоні до серця — ніжне, справжнє, тихе, але більше за вогонь у каміні.

І в ту ніч двоє людей, що колись звикли до холоду, знайшли тепло — в словах, у погляді, в тривалому дотику рук.

Тепло, яке не потребувало полум’я.
Бо полум’я вже горіло між ними.

---