Розділ 12

Після тихої, майже сповідальної розмови про минуле, Олівія не могла перестати думати про Себастьяна.
Його слова залишили слід у її серці — глибокий, теплий, небезпечний.

На острові саме відбувалося зимове гуляння на узбережжі — традиція, яку всі чекали з нетерпінням. Ліхтарі підвішували між пальмами, вогнища запалювали на піску, а запах кориці й смажених каштанів плив над морем.

Олівія стояла біля краю пляжу, дивлячись, як хвилі відбивають мерехтіння сотень вогнів. Вона відчувала себе частинкою цього чарівного вечора, але водночас — дивно самотньою.
Поки не почула його голос.

— Я знав, що знайду вас саме тут, — промовив Себастьян, підходячи ближче. Його пальто було трохи присипане піском, волосся — розкуйовджене вітром. Але він виглядав неймовірно — природно, справжньо.

— А я думала, ви не любите святкувань, — усміхнулася вона.

— Люблю, коли поруч є хтось, заради кого варто прийти.

Ці слова змусили її серце зробити невидимий стрибок. Вона відвернулася до моря, аби він не побачив, як у її очах загорілося світло.

Поруч із ними грала музика — стара різдвяна мелодія, що змішувалася з шумом хвиль. Люди сміялися, діти бігали з гірляндами, а пісок холодив босі стопи.

— Підемо трохи далі, — запропонував Себастьян, подаючи їй руку.

Вони йшли берегом, повз вогнища, аж поки залишилися майже самі. Лише далекі ліхтарі мерехтіли позаду, ніби зорі на землі.

— Знаєте, — почав він, коли вони зупинилися біля темної води, — цей острів став для мене більше, ніж притулком. Тут я вперше за багато років можу бути просто собою.

— І це “собою” вам подобається? — тихо запитала вона.

Він глянув на неї, довго, без поспіху.
— Так. Особливо поруч із вами.

Її подих збився. Вітер торкнувся волосся, і Себастьян знову зробив той самий рух — відсунув пасмо від її обличчя.
Цього разу його рука не опустилася.

— Олівія, — промовив він, майже шепочучи, — я давно перестав довіряти людям. Але коли ви поруч... мені здається, що все, що було важким, втрачає вагу.

— Не кажіть цього, якщо не впевнені, — прошепотіла вона, хоч у голосі тремтіла надія.

— Я впевнений. — Він зробив крок ближче. — Ви — мій найщиріший випадок у житті.

Вона не знала, що відповісти.
Море шуміло між ними, холодний вітер змішувався з теплом його погляду, і світ навколо наче зупинився.

Олівія не зізналася вголос, але в ту мить зрозуміла: її серце почало належати чоловікові без корони — тому, хто навчив її вірити в справжність.

А коли він узяв її руку, ніч розчинилася в блиску їхніх очей.
Свято тривало, але для них обох цей вечір став початком іншої історії — тихої, небезпечної, справжньої.