Розділ 11

Ранок на острові Хейвен почався з м’якого рожевого світанку. Морські хвилі накочувалися на берег, тихо співаючи свою зимову колискову. Олівія йшла поруч із Себастьяном уздовж узбережжя — сніг блищав під ногами, а вітер ніжно плутав пасма її волосся.

— Тут неймовірно, — сказала вона, вдихаючи солоне повітря. — Море взимку має якусь особливу тишу.

— Так, — погодився він. — Вона схожа на спокій після бурі.

Олівія глянула на нього збоку. Себастьян ішов повільно, руки в кишенях, погляд спрямований кудись у далечінь. Сьогодні в ньому було щось інше — не просто чарівність, а якась глибока, майже відчутна суміш сили й самотності.

— Ви не схожі на людину, яка просто живе на острові, — сказала вона, зважившись на думку, яка давно крутилася в голові.

Він усміхнувся куточком губ.
— А яким я схожий?

— На того, хто ховається від світу.

Він зупинився. Поглянув на неї довше, ніж треба, і сказав тихо:
— Можливо, ви маєте рацію.

Вони сіли на лавку біля старого пірсу. Морський вітер грався його шарфом, а небо над головою було таким чистим, що, здавалося, там можна було прочитати долю.

— Колись я жив у місці, де не можна було бути просто собою, — почав він після короткої паузи. — Там усі бачили лише титул. Кожен твій крок спостерігають, кожне слово зважують. Іноді здається, що живеш не своїм життям.

— І ви втекли? — запитала Олівія обережно.

— Не втеча. Радше... перерва. — Він посміхнувся, але в його очах блиснула тінь. — Мій батько хотів, щоб я став ідеальним спадкоємцем. Але я хотів просто бути людиною.

Олівія дивилася на нього мовчки. Тепер уся його стриманість, доброта, навіть сум — усе мало сенс. Себастьян не був просто жителем острова. Він був кимось більшим, і водночас — кимось, хто шукав себе.

— Тут ніхто не знає, хто я, — продовжив він. — І це... вперше за довгий час робить мене вільним.

— А якщо дізнаються?

— Тоді доведеться згадати, ким я був, — сказав він тихо. — Але поки що мені хочеться бути тим, ким я є поруч із вами.

Серце Олівії забилося швидше. Її завжди вражали історії про людей, які шукають правду про себе, але вперше вона зустріла когось, хто жив у цій боротьбі по-справжньому.

Вітер торкнувся її щоки, і Себастьян мимоволі простягнув руку, відгорнув пасмо волосся. Його дотик був лагідним, але в ньому було більше, ніж просто ніжність — там було визнання, довіра.

— Себастьяне, — прошепотіла вона, — іноді найцінніше не те, ким ми були, а те, ким стаємо, коли нас нарешті бачать.

Він подивився на неї так, ніби вперше за довгий час справді бачив когось — не очима, а серцем.

І море мовчало. Але між ними народжувався новий розділ — не лише її книги, а й його життя.