Розділ 9

Наступного ранку острів Хейвен зустрів своїх мешканців новим дивом — озеро в центрі парку вкрилося тонким шаром льоду. Місцева влада швидко перетворила його на ковзанку, прикрасивши ліхтариками та стрічками. Сміх дітей лунав звідусіль, а поруч звучала різдвяна музика, що робила повітря ще теплішим, попри мороз.

Олівія стояла біля краю ковзанки, тримаючи в руках ковзани, які позичила в місцевої крамниці. Вона вже кілька років не каталася — останній раз це було з Нейтаном, ще тоді, коли все здавалося простим і світлим. Спогад защемів десь усередині, але вона рішуче видихнула й вирішила: нове місце — нова сторінка.

— Потрібна допомога? — пролунав знайомий голос позаду.

Вона обернулася — Себастьян стояв поруч, у темному пальті та в’язанній шапці, з тими самими теплими очима, в яких, здавалось, відбивалося все світло зими.

— Лише якщо ви обіцяєте не сміятися, коли я впаду, — відповіла Олівія, усміхаючись.

— Обіцяю, — сказав він, хоча в його погляді промайнуло грайливе вогник. — Але не обіцяю, що не підставлю руку.

Вони вийшли на лід. Перші кілька кроків були обережні — Олівія трималася за Себастьяна, намагаючись не втратити рівновагу. Та з кожним рухом її страх відступав, поступаючись місцем сміху.

— Дивіться! Я тримаюсь! — вигукнула вона, але саме в цей момент ковзани підсковзнулися, і вона м’яко врізалася в Себастьяна.

Він підхопив її, і їхні очі зустрілися. На якусь мить усе навколо — музика, сміх, навіть вітер — зникло. Лише він і вона. Його руки на її талії, її долоні на його грудях, подих, що зливається з подихом.

— Ви впевнені, що це випадково? — прошепотів він.

— Абсолютно, — відповіла вона, але її усмішка видавала протилежне.

Вони ще довго каталися, сміялися, ділилися історіями — про дитячі свята, про мрії, про життя за межами обов’язків і дедлайнів. Себастьян виявився напрочуд легким співрозмовником — він умів слухати так, що кожне її слово ставало важливим.

Коли сутінки опустилися на острів, ковзанка засяяла золотими вогниками. Вони сиділи на лавці, пили гарячий шоколад і дивилися, як сніжинки повільно падають на лід.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє мені було так спокійно, — зізналася Олівія.

— Може, це не спокій, — тихо сказав Себастьян. — Може, це просто правильна людина поруч.

Вона підняла на нього погляд — і вперше відчула, що в грудях розтає лід, який вона носила в собі вже надто довго.