Розділ 8

Увечері містечко Хейвен засяяло сотнями вогників. У повітрі пахло глінтвейном, свіжою випічкою й хвойним ароматом. Над ярмарковими ятками висіли гірлянди, а в центрі площі стояла величезна ялинка, прикрашена золотими стрічками.

Олівія блукала між рядами, тримаючи в руках гарячий шоколад. Вона ніколи не бачила нічого подібного в Нью-Йорку — там свята здавалися показовими, шумними, а тут усе було щирим, по-домашньому теплим. Люди сміялися, обіймалися, співали колядки… і десь у натовпі лунав дзвінкий дитячий сміх.

Вона зупинилася біля стенду з різдвяними іграшками. Її увагу привернула невелика снігова кулька, всередині якої була мініатюрна хатинка й фігурка пари, що трималася за руки.
— Яка краса… — прошепотіла вона.

І саме в ту мить, коли вона хотіла розплатитися, вітер раптом підхопив її шарф. Він злетів у повітря, мов рожевий метелик, і полетів просто в бік натовпу.

— О ні! — вигукнула Олівія, кидаючись за ним.

Шарф упав просто на голову когось… високого. Той хтось обернувся, і Олівія завмерла.

— Схоже, ми знову зустрілися, — усміхнувся Себастьян, знімаючи шарф і тримаючи його, наче трофей. — Хоча я не очікував, що ви атакуватимете мене рожевими аксесуарами.

Вона розсміялася — щиро, без стриманості.
— Вибачте, вітер сьогодні явно проти мене.

— Або за, — відповів він і подав їй шарф. — Бо завдяки йому я вас знайшов.

Олівія почервоніла, але не від холоду.

Вони пішли разом уздовж рядів, роздивляючись сувеніри. Себастьян купив два карамельні яблука й простягнув одне їй.
— Це традиція, — пояснив. — Їсти їх під різдвяними ліхтарями. Кажуть, тоді бажання здійснюється.

— І ви в це вірите?

— А ви? — запитав він, дивлячись прямо в її очі.

Олівія замовкла. У його погляді було щось… неймовірно спокійне й справжнє.

Вони стояли під ліхтарем, що розливав навколо тепле світло, і сміялися. Над ними падав легкий сніг, а музика з ярмарку долинала тихим фоном. У цю мить світ здавався простим і добрим.

— Я давно не сміялася так щиро, — сказала Олівія, коли вони поверталися до її вулиці.

— Може, справа не в ярмарку, — відповів Себастьян. — Може, просто вам потрібно було когось, хто нагадає, що диво — це не місце, а люди.

Вона подивилася на нього й усміхнулася.
— Можливо, ви маєте рацію, пане філософе.

— Не філософ, — жартома відповів він. — Просто хлопець, який любить Різдво.

Олівія ще довго не могла заснути того вечора. Бо коли закривала очі, бачила ліхтарі, сніг і його усмішку — теплу, як чай із корицею.