Розділ 7

Наступного ранку острів Хейвен прокинувся під м’якою ковдрою снігу. Повітря було чистим, прозорим, з ароматом ялин і кориці. Олівія вдягнула теплий шарф і вирішила вийти прогулятися — відчути життя острова, який уже готувався до Різдва.

У центрі містечка стояла невелика площа, прикрашена гірляндами, з дерев’яними ятками, що продавали гарячі напої, випічку та різдвяні прикраси. З колонок лунала святкова музика, і місцеві сміялися, обмінюючись побажаннями «щасливих свят».

Вона зупинилася біля невеликого стенду, де продавали чай із корицею.
— Один, будь ласка, — сказала, стискаючи руки в рукавицях.

— Звісно, — відповів знайомий голос.

Олівія підняла погляд — і побачила Себастьяна. У вовняному пальті, з легким снігом у волоссі, він виглядав так, ніби вийшов із різдвяного фільму. Його усмішка була така природна, що серце Олівії зробило тихий кульбіт.

— Ви працюєте тут? — здивувалася вона, приймаючи чашку.

— Лише допомагаю, — сказав він, ледь всміхаючись. — У Хейвені всі допомагають одне одному, особливо перед святами.

— Мабуть, тому цей острів здається… добрішим.

Він кивнув і з цікавістю глянув на неї:
— І як вам тут? Уже трохи звикли до нашого спокою після Нью-Йорка?

— Ще ні, — усміхнулася вона. — Але, здається, починаю розуміти, що іноді тиша теж може бути музикою.

Вони стояли поруч, тримаючи чашки гарячого чаю, спостерігаючи, як діти ліплять сніговика, а з неба м’яко падають сніжинки.

— А ви? — спитала вона після паузи. — Що вам подобається в цьому острові найбільше?

— Те, що тут усі справжні, — відповів він просто. — Ніхто не намагається бути тим, ким не є.

Його погляд затримався на її обличчі, і Олівія відчула, як у грудях щось тепліє. Це була не іскра кохання — ще ні. Але, можливо, саме те ніжне передчуття, яке з’являється перед дивом.

Вона зробила ковток і сказала тихо:
— У вас чудовий чай.

Себастьян усміхнувся — і це була перша його посмішка, яку вона не забуде.
Не тому, що вона була ідеальною. А тому, що вона — справжня.