Вечір опустився на острів тихо, як пухкий сніг, що вкривав дахи будинків. Олівія сиділа біля каміна, слухаючи, як потріскують дрова, й намагалася занотувати кілька рядків у своєму блокноті. Але слова не слухались — вони губилися між думками, які ніяк не вдавалося приборкати.
Коли в двері хтось постукав, вона здригнулася.
— Напевно, місіс Маргарет забула щось передати, — пробурмотіла і пішла відчиняти.
Та за порогом стояв зовсім не очікуваний гість.
Той самий чоловік, якого вона бачила вдень через вікно — з ялинкою й теплим сміхом. Тепер він тримав у руках корзину з дерев’яними полінами й виглядав трішки засніженим, але надзвичайно чарівним.
— Добрий вечір, — промовив він, усміхаючись так, що навіть полум’я каміна здавалося теплішим. — Я — Себастьян. Місіс Маргарет попросила передати вам дрова. Каже, що завтра може бути хуртовина.
— О, дякую… — Олівія на мить забула, як говорити. — Я якраз подумала, що не знаю, як тут поповнювати запаси.
Він увійшов, поставив корзину біля каміну, і в кімнаті одразу стало якось інакше. Повітря наповнилося його присутністю — спокоєм і тією впевненістю, що буває лише у людей, які не квапляться нікуди.
— Ви не місцева? — запитав Себастьян, кидаючи у вогонь поліно.
— Ні, я з Нью-Йорка. Письменниця… у тимчасовій творчій кризі, — відповіла вона з ледь помітною іронією.
— Нью-Йорк? — він кивнув. — Місто, де кожен поспішає настільки, що забуває дивитися на небо.
— Саме тому я тут, — тихо сказала вона. — Щоб знову навчитися дивитися.
Між ними запанувала приємна тиша. Тільки вогонь сипав іскри, а за вікном падав сніг, роблячи світ схожим на повільний сон.
— Ви залишитесь на свята? — спитав він.
— Поки що не знаю. А ви?
Він усміхнувся загадково, майже грайливо:
— Я тут надовго. Острів — мій дім.
Він попрощався коротким кивком і вийшов у холодну ніч. Олівія стояла біля дверей ще хвилину, дослухаючись до шелесту снігу.
І не могла позбутися відчуття, що цей незнайомець біля каміна приніс у її дім не лише тепло, а й щось інше — тихе, небезпечне, і водночас надзвичайно прекрасне.