Розділ 5

Олівія стояла біля дверей невеликого будиночка, який господарка острова, місіс Маргарет, люб’язно здавала гостям. Старовинний, але доглянутий дім із білими віконницями і верандою, обвитою ялинковими гірляндами, виглядав, наче з різдвяної листівки. Повітря було чистим, прозорим, напоєним ароматом сосен і моря.

Вона вдихнула на повні груди й усміхнулася — вперше за довгий час.
— От і все, — прошепотіла сама до себе. — Мій новий початок.

Усередині було тепло. На каміні потріскували дрова, а поруч стояло крісло-гойдалка з пухнастим пледом. У кутку сяяла невелика ялинка, прикрашена срібними сніжинками та червоними кульками. Місіс Маргарет подбала про все.

— Тут тихо, — сказала господиня, розставляючи чашки на столі. — Але це саме те, що потрібно, коли серце потребує спокою.

Олівія лише кивнула. Вона все ще носила в собі втому великого міста, болючу тишу після сварки з Джеймсом, і сумнів — чи зможе знову писати про кохання, у яке перестала вірити.

Ввечері, сидячи біля каміну з чашкою какао, вона дістала ноутбук і відкрила порожній документ. Курсор миготів, наче нагадування: “Почни”. Але замість слів вона лише дивилася у вікно — на засніжену стежку, що вела до моря.

І саме тоді вона побачила його.

На фоні зимового заходу стояв чоловік — високий, у темному пальті. Він ніс у руках ялинку. Сміявся, коли повз нього пробіг цуценя з червоним бантом. Його сміх долинув до неї навіть крізь вікно — теплий, справжній.

Олівія не знала, хто він, але відчула, як усередині щось тихо ворухнулося.
Можливо, просто цікавість. А може — початок того, що вона назве дивом.

Вона опустила ноутбук і прошепотіла:
— Ну що ж, Хейвен, покажи мені, у що ще можна вірити.