Розділ 4

Літак приземлився на невеличкій злітній смузі, а за вікном одразу виднівся сніг — пухкий, білий, наче намальований.
Олівія вдихнула свіже повітря й уперше за довгі місяці відчула, що воно пахне... спокоєм.

Хейвен зустрів її, як старий друг: лагідно, тепло, без метушні.
Дороги були встелені ялинками у вогниках, у повітрі стояв запах свіжої випічки, а десь у центрі маленького містечка лунав хор, який співав різдвяні пісні.

Вона стояла біля невеликої автостанції, обіймаючи свій чемодан і розгублено озираючись.
Тиша тут була іншою — не міською, а живою.
Кожен звук — дзвіночок, крок у снігу, сміх дитини — здавався частиною однієї великої різдвяної симфонії.

— Ви, мабуть, Олівія? — пролунало позаду.

Вона обернулася. Перед нею стояла жінка років п’ятдесяти — з усмішкою, від якої хотілося повірити, що все буде добре.
— Я Маргарет, тітка Мії. Ви, певно, замерзли!

Олівія кивнула, усміхнувшись.
— Трошки. Але це гарний холод. Такий... справжній.

— Хейвен завжди такий. І знаєте, — Маргарет підморгнула, — кажуть, тут сніг падає тільки на тих, кому потрібно почати спочатку.

---

Будиночок, у якому мала жити Олівія, стояв на пагорбі з видом на море. З вікна відкривався краєвид, від якого перехоплювало подих: блискуча крига на хвилях, мерехтливі вогні селища і тихе потріскування каміна всередині.

Вона скинула пальто, запалила свічку й розклала речі.
А потім підійшла до вікна, де на підвіконні лежала записка від господині:

> “Якщо захочете справжнього какао — зайдіть до «Крамниці чудес» у центрі. І скажіть Себастьяну, що ви — гість із Нью-Йорка. Він вас не забуде.”

Олівія посміхнулася. Ім’я видалося знайомим, але вона не могла пригадати, де чула його раніше.
Можливо, просто збіг.

---

Центр містечка зустрів її святковим шумом. Люди сміялися, купували гірлянди, а з невеликого кіоску тягнувся аромат кориці, шоколаду і ванілі.
Олівія завітала всередину. Там пахло дивом.

— Вітаю! — сказав чоловічий голос. — Ви, здається, не місцева?

Вона підняла погляд — і завмерла.
Перед нею стояв він. Високий, з темним волоссям, у сірому пальті й шарфі, очі — теплі, як вогонь у каміні.
Його усмішка була трохи загадковою, трохи знайомою.

— Я... так. Приїхала на свята, — відповіла вона, відчуваючи, як раптом забула всі слова, які зазвичай легко знаходила на сторінках своїх романів.

— Себастьян, — простягнув він руку. — Ласкаво просимо до Хейвена.

Її пальці торкнулися його долоні — і щось у середині змінилося.
Наче час на мить зупинився.

Вона ще не знала, хто він.
Але відчула, що вперше за довгий час — не просто дихає, а живе.

---

Коли вона вийшла з крамниці, сніг знову почав падати — тихо, лагідно.
І в тому снігу, серед тисячі вогників, Олівія вперше прошепотіла:

> “Мабуть, Мія мала рацію. Дива таки трапляються.”

---