Розділ 3

Ранок у Нью-Йорку починався з дощу, який раптом перетворювався на сніг. Місто гуло, як завжди, але для Олівії все здавалося приглушеним, ніби вона жила у фільмі з вимкненим звуком.

Вона сиділа в улюбленому кафе на розі — там, де колись писала найкращі розділи своїх романів. Тепер перед нею лежав порожній зошит, а поруч — чашка недопитої кави.

Телефон задзвонив.
— Відкрий двері, я з гостинцями, — пролунала весела, знайома інтонація.

Через хвилину в дверях стояла Мія — з рожевим шарфом, сумкою з печивом і поглядом людини, яка має план.

— У тебе вигляд так, ніби тебе кинули на Різдво Санта і натхнення одночасно, — пожартувала вона, розкладаючи речі на столі.
Олівія всміхнулася вперше за кілька днів.
— Можливо, це навіть правда.

Мія відкрила термос і налила їй гарячого глінтвейну.
— Слухай, я думала всю ніч. І мені здається, ти потребуєш не нового сюжету, а нової сцени.

— Мія...
— Не перебивай, — подруга підняла руку. — Є острів. Невеликий, чарівний, з маленькими будиночками, вуличними ялинками й ринком, де всі один одного знають. Моя тітка там здає будиночок. Біля моря. І каже, що взимку він особливо красивий.

Олівія скептично підняла брови.
— І ти хочеш, щоб я полетіла... куди саме?
— На острів Хейвен.

Назва прозвучала як щось із казки. Хейвен — “притулок”.

— Я не впевнена, що втеча — це рішення.
— Це не втеча. Це — пауза, — Мія дивилася на неї з тією м’якою впевненістю, яку мають лише справжні друзі. — Пауза між минулим і тим, що на тебе чекає.

Вона дістала з кишені конверт і простягнула їй.
— Що це?
— Квиток. Завтра о дев’ятій ранку.

Олівія розсміялася, але в сміху прозвучав подив.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. І так, я вже поговорила з твоїм редактором — сказала, що ти береш “творчу відпустку для пошуку різдвяного натхнення”.

— Мія, ти божевільна.
— Можливо. Але якщо не зараз — то коли?

---

Того вечора, пакуючи валізу, Олівія вперше за довгий час відчула легке тремтіння в грудях. Не страх. А очікування.

Вона взяла свій старий щоденник, ручку, кілька светрів і книгу — ту, яку так і не закінчила писати.
У вікні мерехтіли вогні міста, що ніколи не спить, і вона тихо прошепотіла:

> “Може, щоб знайти себе, іноді треба просто поїхати в нікуди.”

А десь там, серед холодного моря і білого снігу, вже чекав острів, що пахнув дивом.