Розділ 2

Телефон задзвонив, коли Олівія саме намагалася запакувати подарунки для редакції.
На екрані світилася знайома фотографія — Джеймс, усміхнений, з тією ж чарівністю, яка колись змусила її повірити у щасливі фінали.

Вона глибоко вдихнула, взяла слухавку.
— Привіт, — його голос був рівний, спокійний, як завжди.
— Привіт. — Вона намагалася звучати природно, хоча в грудях уже все стискалося.

— Ми можемо зустрітись?
— Знову? Я думала, ми вже сказали все, що могли.
— Ні, не все.

---

Вони сиділи в тому ж парку, де три роки тому вперше зустрілися. Тоді це було як сцена з кіно — вона розлила на нього каву, він жартома сказав, що це “найсолодша аварія його життя”.
Тепер між ними лежала лише тиша. І кава — холодна.

— Олівія, — почав він, уникаючи її очей, — ти стала іншою.
— Іншою? — вона всміхнулася болісно. — Можливо, просто реальною.

Він знизав плечима.
— Ти живеш своїми книгами, постійно у світах, які вигадуєш. А я... мені здається, що нас більше немає в одному сюжеті.

Слова впали, як сніг — беззвучно, але з холодом.
Вона нічого не відповіла. Бо, якщо бути чесною, і сама давно це відчувала.

— Ти колись казав, що кохання — це диво, — нарешті сказала вона. — А тепер?
— Тепер воно, напевно, просто втомилось бути дивом.

Він підвівся, глянув на неї востаннє.
— Бережи себе, Лів.

І пішов. Без сварок, без драми. Просто — пішов.
Як і кохання, коли воно закінчується не через ненависть, а через тишу.

---

Того вечора Олівія стояла біля вікна своєї квартири, спостерігаючи, як вогні Нью-Йорка відбиваються у склі, мов тисячі маленьких спогадів.
Їй хотілося плакати, але не було навіть сил для цього.
Вона взяла ручку, відкрила блокнот і написала:

> “Може, кохання не зникає. Може, воно просто засинає, чекаючи іншого серця, щоб прокинутись.”

Це було перше речення, яке народилося після кількох тижнів мовчання.
І вона не знала, що колись саме ці слова відкриють її нову книгу — і її нове життя.

Десь далеко, серед зимових хвиль і снігових ліхтарів, її вже чекав острів, який стане притулком для серця.