38. Ян. Пригода на горі і її наслідки

Я не встиг схопити її, Олеся зірвалась вниз. Все, що мені лишалось — зірватись за нею.

— Олесю, згадай, як гальмувати, я показував тобі! Розвернись боком, але не дуже різко! — гукнув їй. 

Мені було до біса страшно за неї зараз. Якщо вона впаде… Це може бути дуже небезпечно, якщо вона не вміє правильно падати.

 — Я пробую... — почулося знизу.  ти де

Я зігнувся так, щоб набрати швидкість. Хотів наздогнати її і в мене вийшло, вже за мить я був поруч. 

— Олесю, давай, зроби це… Треба гальмувати! Зʼїжджай ніби в сторону, так ти втратиш швидкість. Розвернись! 

Вона потихеньку стала розвертатися, і зрештою змогла зупинитися.

Коли я підʼїхав до неї, то вʼїхав своєю лівою лижею між її лижами, а правою вʼїхав поза її ліву ногу, і вже за мить вона опинилась в моїх обіймах. Моє серце страшенно калатало. Я, здається, ще ніколи в житті так не лякався, як коли вона зірвалась з вершини. Зараз страх наздогнав мене, бо до того діяв адреналін, який не дав мені розгубитись. Мені здавалось, моє серце бʼється так гучно, що його можна почути попри лижний костюм, який все ще був на мені. 

 — Вибач, — тихо сказала вона, дивлячись мені в очі. 

— Це ти вибач… Я… Я не мав везти тебе на гору, тобі було рано, — прошепотів я їй на вухо. 

Відчуваючи її в своїх обіймах, я все ж трохи заспокоївся. Вона не впала. Це головне. 

 — Ми можемо далі з’їхати вниз? — запитала Олеся. 

— Повільно і ялинкою, як я тобі розповідав… Іншого вибору нема. Або замовляти сюди рятувальників, але це якщо звʼязок ловить, — я дістав мобільний і побачив, що він зовсім не ловив мережу. — Глянь, чи ловить в тебе, бо в мене не ловить.

 — В мене теж немає поділок, — сказала Олеся.  — Тому доведеться спускатися самим. 

— Тільки рухаємось повільно, я прокладу тобі шлях, їдь по моїх слідах ялинкою, — сказав я…

***

Слава Богу, більше ніяких несподіванок не трапилось, і за півтори години ми врешті-решт спустились вниз. Я бачив, що Олеся змерзла, в неї були червоні щоки. Ми зняли лижі і я їх поніс.

— Зараз зайдемо випити чаю. Я піду здам твої лижі, а ти йди перевдягнись в свій одяг. А після чаю поїдемо відігріватися додому. 

Дивно, але той будиночок дійсно став мені домом, я зловив себе на цій думці тільки тоді, коли вже сказав це вголос.

 — Добре, — кивнула Олеся.

Далі все пішло доволі швидко. Олеся перевдягнулась, потім ми випили чаю, я ще взяв з собою пару паперових стаканчиків з кришечками, і ми поїхали до готелю. Дорога була недалекою, а коли ми приїхали і зайшли в будинок, я помітив, що Олеся все ще ніби тремтіла, хоча їй вже не мало бути холодно. 

— Мені дуже шкода, — я все ще почувався винним в тому, що трапилось, хоч ми і змогли доволі легко вийти з тієї "пригоди", але все ж це було дуже небезпечно.

Я підійшов ближче до неї і зазирнув їй в очі. Ми якраз зняли куртки і взуття. 

Олеся дивилася на мене якусь мить, а потім легенько похитала головою:

 — Це ж я напартачила…

— Я повіз тебе туди… — не погодився я. 

Мені хотілось зараз взяти її за руку. Хотілось знову обійняти її. Впевнитись, що з нею дійсно все добре. Відчути її тепло… Моя рука, здається, навіть смикнулась, щоб зробити це. 

Я мав би себе зупинити, але все ж торкнувся кінчиками пальців її долоні. 

"Це просто щоб впевнитись, що вона дійсно тут, дійсно в порядку…" — впевнював себе я. 

Олеся стиснула мою долоню в своїй.

 — Ти ні в чому не винний… Ти хороший…

В цю мить я мав би забрати руку. Мав би відсторонитися і відправити її в душ, щоб вона остаточно зігрілась. Я мав би відпустити її долоню, але натомість я ступив ще крок вперед, до неї, переплітаючи наші пальці.

Чомусь цей жест здався мені максимально інтимним, серце забилось дуже швидко. Я поглянув на неї і наші подихи перемішались, настільки близько ми були.

Олеся раптом заплющила очі і подалася вперед, ледь розтуливши губи….

Продовження - завтра о 21.00! 

Додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй сердечко — так ви точно не загубите її і дізнаєтесь, що буде далі!