37. Олеся. Я стаю на лижі

Коли я розплющила очі, то за вікном уже світило сонце. Я була у своєму ліжку, але зовсім не пригадувала, як сюди потрапила… А потім здогадалась, що, певно, Ян мене переніс. 

На кухні вже пахло свіжозвареною кавою. 

 — О, ти сьогодні вирішив почергувати на кухні? — запитала я, заходячи досередини і усміхаючись. 

— З кавою я непогано справляюсь, — він усміхнувся мені. Був в домашній темній футболці, яка облягала його біцепси і прес, і я мимоволі задивилась на його тіло.

 — Зараз я розігрію те, що залишилося, від різдвяної вечері, — я почала діставати з холодильника каструльки і лоточки, і ніби між іншим запитала: — А я вчора заснула? Зовсім не пам’ятаю як до своєї кімнати дісталась…

— Я… Я відніс тебе, — сказав він, потираючи потилицю. Здається йому було… ніяково? 

 — Дякую, — мені хотілося підійти і чмокнути його в щоку, але чомусь теж стало незручно. Пригадала ті Миронові злі слова, що це заборонені стосунки, що по роботі ми не повинні переходити межу ділового спілкування… — А які в нас плани на сьогоднішній день?

— Знаєш, до того, як ти несподівано опинилась в цьому будиночку, я планував кататись щодня на лижах, — Ян усміхнувся. — Ти вмієш кататись на лижах? 

 — Ну… в школі на фізкультурі каталась, — зізналася я.  — Стояти на лижах вмію, а от з високих спусків ні разу не пробувала з’їжджати. 

— Хочеш спробувати? Ну, давай принаймні візьмемо спорядження на прокат тобі, у мене є своє. А там будемо бачити по ситуації? Ну, авжеж ,якщо ти хочеш на лижі. Якщо ні, ми можемо зайнятися чимось іншим… 

 — Ні, я хочу спробувати, — я подумала, що через мене він і так пропустив стільки днів. — Така погода гарна, сонечко світить, що гріх сидіти в будинку…

— Круто, — у Яна, здається, аж очі засвітились. — Я весь рік хотів покататись. Літо я не дуже люблю, сонце постійно спалює мене в перший же день на пляжі. А потім я три дні сиджу в готелі і чекаю, поки спина не буде так сильно боліти. Хоча, коли я минулого разу катався  на лижах цілих два тижні, то в мене засмагло обличчя по лижній масці…

 — І що ти робив? — з цікавістю спитала я. — Ходив у солярій, щоб дозасмагати?

— Навпаки, змивав цю кляту засмагу… Дер обличчя пілінгом. Господи, я коли його купував, баришня в магазині дивилась на мене ніби я якийсь дивний… Добре, давай поїмо і випʼємо кави. І поїдемо, поки ще світло. Зараз найкращий час для катання…

***

Ми швиденько поснідали і поїхали на підйомник. Взяли для мене лижі, шлем і костюм, а у Яна було все своє. У лижному спорядженні він виглядав дуже круто. Я ж здавалася собі незграбною, боялася, що впаду, але ніби все було нормально, принаймні, поки я їхала по рівній поверхні. 

 — Я, мабуть, не буду з’їжджати з гори, — сказала Яну. —  Подивлюся, як ти катаєшся.

— Та ні, якщо ти не поїдеш, я теж не поїду, — він похитав головою. — Не хочу, щоб ти лишалась тут сама. Та і приїхали ми разом. Хоча до речі, ти тримаєшся доволі впевнено на лижах.

 — Ну добре, тоді поїдемо разом, — його слова мене підбадьорили, і я вже не почувалася так невпевнено. 

— Впевнена? — він торкнувся долонею в рукавиці мого плеча. — Ну, ми будемо їхати не прямо, а "ялинкою", типу з боку в бік, поступово спускаючись, а не прямо зриваючись з вершини…

 — Спробую, але пообіцяй, що якщо раптом упаду, ти не будеш сміятися! — сказала я. 

— Я не буду сміятися, обіцяю, — він мʼяко усміхнувся. Дивився на мене таким ніжним поглядом, що я відчула, як всередині мене ніби розливається якесь тепло. Я теж усміхнулася йому у відповідь. Відчувала, що поруч з ним мені спокійно і зовсім не страшно…

 — Ти будеш перший, а я за тобою? — запитала я.  

— На таких маршрутах не їдуть першим і другим, — він похитав головою. — Тут треба їхати "ялинкою", зі сторони в сторону, поруч. Ми поїдемо тим зеленим маршрутом, — він показав на табличку, де була зелена позначка. — А тут — він вказав пальцем на чорну позначку. — Тут їдуть профі. Я тут спускався минулого разу. Дійсно складний маршрут.

Мені стало цікаво подивитися на той маршрут, і я під’їхала до таблички з чорною позначкою. Але раптом втратила рівновагу, і мої  лижі ковзнули вниз…